Воно - Страница 110

110

Не те щоб Майка зовсім засмучувала думка про завершення чергового року — в дев’ять і в десять років він був занадто юним, аби вбачати в цьому аналогію зі смертю, — тому що попереду було чимало такого, чого він чекав з нетерпінням: катання на санчатах у МакКаррон-парку (або з Рулін-пагорба, тут, у Деррі-тавні, якщо вистачить хоробрості, хоча це більше для старших дітей), катання на ковзанах, кидання сніжками, будування снігових фортів. Це був час думати про похід на снігоступах з батьком по різдвяну ялинку і час думати про гірські лижі «Нордика», які йому подарують (або не подарують) на Різдво. Взимку гарно… але дивитися на те, як батько заводить «А» назад до сараю,

(«весна щезла літо проминуло час збирання врожаю кінчився»)

завжди було сумно, як було сумно бачити ключі птахів, що перед зимою тягнуться на південь, або як похилі промені світла інколи сповнювали його бажанням заплакати без жодної на те причини. «Знов ми готуємося запасти в сплячку…»

Не все замикалося на школі та роботі на фермі, на роботі на фермі та школі; Вілл Хенлон не раз казав своїй дружині, що хлопцям потрібен час, щоб вони могли сходити на риболовлю, якщо вони насправді навіть не будуть рибалити. Повертаючись додому зі школи, Майк найперше клав підручники на телевізор у вітальні, по-друге, робив собі щось поїсти (зокрема, він був небайдужим до сандвічів з арахісовим маслом і цибулею — смакове вподобання, що змушувало його матір здіймати вгору руки в безпорадному жаху) і по-третє, уважно читав залишену йому батьком записку, в якій той повідомляв Майку, де зараз він, Вілл, і яку роботу слід виконати Майку — отакі-от рядки просапати, з отаких-от зібрати достигле, раніше зібране перебрати, у стодолі замести тощо, тощо. Але щонайменше одного шкільного дня на тиждень — а інколи й два — жодної записки не було. І в такі дні Майк ішов на риболовлю, навіть якщо насправді ніякої риби він не ловив. То були чудесні дні… дні, коли не було конкретного місця, куди він мусить іти, а отже, він не відчував нагальної потреби туди поспішати.

Вряди-годи батько залишав йому записку іншого роду: «Завдань нема», в якій могло бути: «Сходи у Старий Відріг & подивися трамвайні рейки». Майк ішов до району Старий Відріг, знаходив вулиці з усе ще прокладеними по них рейками й уважно їх роздивлявся, зачудовано думаючи про такі штуки, як потяги, що їздять просто посеред вулиці. Того ж вечора вони говорили про це з батьком, і батько показував йому фотографії зі свого деррійського альбому, на яких дійсно були вагони: кумедна жердина стирчить на даху до електричного дроту, а на борту реклама сигарет. Іншого разу батько послав його в Меморіальний парк, де стоїть водонапірна Вежа, подивитися на спеціальну пташину купальню, а раз вони пішли разом до будівлі суду, щоб побачити жахливе знаряддя, яке шеф поліції Бортон знайшов там на горищі. Ця штука називалася «бродяжницьким кріслом». Було воно з кованого заліза, в поруччя і ніжки вмонтовані кайданки. З сидіння і спинки стирчать заокруглені шпеньки. Воно нагадало Майку про фотографію, що він її бачив у якійсь книжці — фотографію електричного крісла в Сінг-Сінгу. Шеф Бортон дозволив Майку сісти в це крісло й приміряти кайданки.

Коли зловісне відчуття новизни перебування в кайданках померхло, Майк запитально подивився на батька з шефом Бортоном, не певний, чому це мусило вважатися таким жахливим покаранням для «приблуд» (як називав їх шеф Бортон), котрих заносило до їхнього міста в двадцяті й тридцяті роки. Через ті шпеньки у кріслі було дещо незручно сидіти, а з кайданками на зап’ястках і щиколотках важко було посунутися в зручнішу позу, проте…

— Ну, ти ж лише дитина, — сказав, сміючись, шеф Бортон. — Що ти там важиш? Сімдесят-вісімдесят фунтів? Більшість приблуд, яких у старі часи шериф Саллі садовив у це крісло, важили вдвічі понад це. Десь через годину вони почувалися троха стіснено, за дві чи три години стісніння дужчало, а за чотири чи п’ять їм ставало зовсім зле. Через сім чи вісім годин вони пооч’нали репеет’вати, а через шістнадцять чи сімнадцять вони пооч’нали ридати, здебільша. А на той час, коли їхній двадцятичотирьохгодинний тур закінчувався, вони воліли поклястися перед Богом і людьми, що наступного разу, коли їх занесе на товарняках аж у Нову Англію, вони обминатимуть Деррі десятою дорогою. Наскільки мені відомо, більшість їх так і робили. Двадцять чотири години в бродяжницькому кріслі були збіса вельми довідними.

Раптом почало здаватися, що на цьому кріслі набагато більше шпеньків, вони набагато глибше впинаються йому в сідниці, у спину, в крижі, ба навіть у потилицю.

— Можна я звідси вилізу, будь ласка, — ввічливо запитав він, і шеф Бортон знову розсміявся. То був такий момент, одна панічна мить, коли Майк подумав, що шеф тільки помахає ключем від кайданків йому перед очима й скаже: «Звісно, я тебе випущу… коли збіжать твої двадцять чотири години».

— Чому ти мене повів туди, тату? — спитав він дорогою додому.

— Ти зрозумієш, коли постаршаєш, — відповів Вілл.

— Тобі не подобається шеф Бортон, еге ж?

— Ні, — відповів батько таким різким тоном, що Майк не наважився більше нічого питати.

Хоча більшість місць, куди посилав або водив його батько, Майкові дарували задоволення, і на той час, коли йому виповнилося десять років, батько спромігся успішно передати сину власну цікавість до різних шарів історії Деррі. Інколи, як от коли він проводив пальцями по трохи шкарубкій поверхні п’єдесталу, на якому було встановлено пташину купальню в Меморіальному парку, або коли він сідав навпочіпки, щоби ближче роздивитися на трамвайні рейки, які прорізали Монт-стрит у Старому Відрозі, його вражала бездонність відчуття часу… часу, як чогось реального, чогось, що має невидиму вагу, як ото вважається, що сонячне світло має вагу (дехто з дітей у класі засміялися, коли місіс Грінгасс їм про це розказувала, але Майк був надто ошелешений самою цією ідеєю, щоб сміятися; перша думка, яка в нього тоді виникла: «Світло має вагу? Ох, Боже мій, це жахливо!») Відчуття часу як чогось, що в кінцевому підсумку його поховає.

110