Воно - Страница 126

126

— А що це таке?

— Це хвороба, яку чіпляєш від єблі, — сказав Річі. — Про єблю ж ти знаєш, Едсе, чи ні?

— Звичайно, — сказав Едді. Він сподівався, що не червоніє. Він знав, що, коли стаєш старшим, із пеніса, коли той твердішає, виходить певна штука. Про це його якось на шкільній перерві просвітив Вінсент «Віскряк» Таліендо. За словами Віскряка, коли їбуться, труться прутнем дівчині об живіт, поки він не затвердіє (прутень, не дівочий живіт). Потім труться ще трохи, поки не «отримують прихід». Коли Едді спитав у нього, що це означає, Віскряк тільки на таємничий манер похитав головою. Віскряк сказав, що описати це неможливо, але ти зразу ж впізнаєш прихід, щойно його отримаєш. Він сказав, що можна тренуватися: лежати у ванні й терти собі прутня милом «Айворі» (Едді попробував, але єдиний прихід, який він невдовзі отримав — потребу помочитися). Отак, продовжував Віскряк, після того як ти «отримав прихід», із пеніса й витікає ота штука. Більшість хлопців називають її «слиною», але його старший брат розповів йому, що справжнє наукове слово для цього — «вахля». А коли отримав прихід, тобі треба хапатися за свій прутень і дуже швидко направляти його, аби, щойно з тебе піде вахля, ти попав нею дівчині в пупок. Там вона проходить їй у живіт і робить їй дитину.

— І дівчатам таке подобається? — запитав Едді у Віскряка Таліендо. Сам він перебував у шоці.

— Гадаю, що мусить, — відповів Віскряк, сам дивлячись спантеличено.

— Тепер слухай сюди, Едсе, — промовив Річі, — тому що пізніше можуть початися запитання. У деяких жінок є ця хвороба. У деяких чоловіків також, але більше в жінок. Будь-який хлопець може отримати її від жінки…

— Або від і-і-іншого хлопця, якщо вони п-п-педики, — додав Білл.

— Правильно. Важливо те, що ти отримуєш сиф, коли трахаєш когось, хто його вже має.

— А що він робить? — спитав Едді.

— Робить те, що ти гниєш, — просто відповів Річі.

Едді вирячився на нього, нажаханий.

— Погано, розумію, але це правда, — сказав Річі. — Першим іде ніс. У деяких парубків із сифом носи зовсім відпадають. А потім прутні.

— П-п-прошу, — мовив Білл. — Я тільки-но п-п-поїв.

— Агов, чоловіче, це ж наука, — сказав Річі.

— То яка ж різниця між проказою і сифом? — запитав Едді.

— Проказу ти не підчепиш від єблі, — миттю відповів Річі й зразу ж вибухнув реготом, залишивши Білла та Едді спантеличеними.

7

Після того дня будинок № 29 на Нейболт-стрит набрав в уяві Едді якогось роду світіння. Дивлячись на його забур’янений двір, обсипаний ґанок і забиті хрест-навхрест дошками вікна, Едді відчував, як його охоплює якесь нездорове зачарування. А шість тижнів тому він поставив велосипед на гравійному узбіччі тієї вулиці (тротуар закінчувався за чотири будинки звідси) і вирушив через галявину до ґанку цього дому.

Серце важко билося йому в грудях, а в роті знову був той сухий присмак — слухаючи розповідь Білла про жахливу фотокартку, він розумів, що його відчуття, коли він наближався до того дому, були майже такими ж, як у Білла, коли він входив до кімнати Джорджа. Він відчував, що себе не контролює. Його туди ніби підштовхувало.

Це було так, ніби не його ноги рухаються; натомість сам будинок, задумливий і мовчазний, здавалося, підтягується ближче до місця, де стояв Едді.

Напевно, він чув дизельний локомотив на залізничній станції — двигун, і ще водянисто-металевий брязкіт, що його видавали зчеплення вагонів. Там маневровий відводив якісь вагони на бічні рейки, забираючи інші. Формуючи потяг.

Його рука стисла інгалятор, але дивина — астма не придавила його, як того дня, коли він тікав тут від бродяги з зогнилим носом. Зараз було лише те відчуття, ніби він спокійно стоїть і дивиться, як будинок скрадливо підкочує до нього, наче на якихось прихованих рейках.

Едді зазирнув під ґанок, там нікого не було. Насправді в цьому не було нічого дивного. Зараз весна, а бродяги переважно вчащали в Деррі від кінця вересня до перших днів листопада. Протягом тих шести тижнів, чи близько того, людина, якщо вона мала бодай напівпристойний вигляд, могла знайти собі поденну роботу на якійсь із віддалених ферм. Робити було що: збирати картоплю і яблука, натягувати сітчасті огорожі проти снігу, латати дахи стодол і сараїв, поки не надійшов грудень, накликуючи зиму.

Нема волоцюг під ґанком, але повно ознак, що вони тут бувають. Порожні пивні бляшанки, порожні пивні пляшки, порожні пляшки з-під міцного алкоголю. Закоржавіла від бруду ковдра лежала на цегляній долівці, наче якийсь мертвий собака. Замети зім’ятих газет, один старий черевик і сморід смітника. А ще товсті шари мертвого листя під ґанком.

Проти власного бажання, але не здатний себе зупинити, Едді заліз під ґанок. Він відчував, як серце тепер гупає у нього в голові, віддаючись білими цятками світла йому в очах.

У самому сховку сморід був іще гіршим — пійло, і піт, і темно-брунатний аромат гниючого листя. Це старе листя навіть не хрускотіло в нього під ліктями й колінами. Воно й ті старі газети тільки зітхали.

«Я бродяга, — раптом подумав Едді. — Я бродяга й мандрую на товарняках. Ось що я роблю. Грошей не маю, дому не маю, але маю пляшку, долар і місце, де спати. Цього тижня збиратиму яблука, а наступного тижня картоплю, а коли мороз замкне землю, як гроші в банківському сховищі, то що ж, я застрибну до критого вагона „GS & WM“, що тхне цукровими буряками, сяду в кутку, натягаю на себе сіна, якщо воно там буде, і питиму потихеньку, і жуватиму помаленьку, і рано чи пізно доїду до Портленда чи Бобтона, і якщо мене не уходокає якийсь хер із залізничних охоронців, я застрибну до котрогось із вагонів „Зірки Алабами“ і попрямую на південь, а коли дістанусь туди, збиратиму лимони, або лайми, або помаранчі. А якщо мене заарештують за бродяжництво, будуватиму дороги для туристів, хай собі їздять машинами. Чорт, я робив це раніше, а то ні? Я просто старий, самотній бродяга, грошей не маю, дому не маю, але я маю одну річ; маю свою хворобу, яка зжирає мене живцем. Шкіра в мене тріскається наскрізь, зуби в мене випадають, і знаєте що? Я вже відчуваю, що псуюся, як те розм'якле яблуко, я відчуваю, як це відбувається, як мене вижирає зсередини, вижирає, вижирає, вижирає мене».

126