Воно - Страница 135

135

Він відкрив рота, щоб сказати про це Річі, але натомість вибухнув слізьми.

Стривожений, Річі обняв Білла рукою за плечі (після того як швидко роззирнувся довкола, аби упевнитися, що на них не дивиться ніхто з таких, хто могли б помилково сприйняти їх за пару педиків).

— З тобою все гаразд, — сказав він. — 3 тобою ж все гаразд, Біллі, авжеж? Ходімо. Прикрути свої крани.

— Я н-н-не х-х-хотів, а-а-аби в-в-він з-з-загинув! — схлипував Білл. — У м-м-мене т-т-такого Й н-н-на д-д-думці н-н-не б-б-було!

— Господи, Біллі, я знаю, що не було, — сказав. Річі. — Якби ти хотів його позбавитися, ти-бим зіштовхнув його зі сходів чи ще щось. — Річі незграбно поплескав Біллі по плечі і, перш ніж прибрати руку, коротко й міцно обняв. — Ходімо, кинь скиглити, окей? А то наче немовля зовсім.

Поволі-помалу Білл перестав. Йому все ще було боляче, але цей біль здавався чистішим, немов він розрізав себе й дістав щось таке, що гнило всередині нього. І те відчуття полегшення нікуди не ділося.

— Я н-н-не хотів, аби він з-з-загинув! — повторив Білл, — а як-к-кщо ти комусь с-с-скажеш, що я п-п-плакав, я тобі носа розіб’ю.

— Нікому я не скажу, — запевнив Річі, — не хвилюйся. Він був твоїм братом, чорти забирай. Якби мій брат загинув, я би нахер весь сплакався.

— У т-т-тебе н-н-нема б-б-брата.

— Йо, але якби був.

— Т-т-ти п-п-плакав би?

— Ссвісно, — Річі замовк, втупившись у Білла недовірливим оком, вирішуючи, чи він уже з тим покінчив. Білл усе ще витирав собі очі сякальником, але Річі вирішив, що, мабуть, уже все. — Я мав на увазі тільки те, що не знаю, навіщо привиду Джорджі схотілося б тебе цькувати. Тож, може, та фотографія має щось до діла з… ну, з тим іншим. З тим клоуном.

— М-м-може, Дж-джордж н-н-не з-з-зна. Може, в-в-він д-д-дума…

Річі зрозумів, що намагається сказати Білл, і заперечив, відмахнувшись рукою.

— Після того як ґиґнеш, ти знаєш все, що про тебе колись думали всякі люди, Великий Білле, — він промовляв це з поблажливістю поважного вчителя, котрий розвінчує дитинячі ідеї якогось тупого селюка. — Усе це є в Біблії. Там сказано: «Йо, хоч зараз ми не все бачимо навіть у дзеркалі, ми бачитимемо крізь нього, як крізь вікно, коли помремо». Це у першому посланні до солунян чи в другому до вавилонян, я забув, у якому саме. Це означає…

— Я ро-о-озумію, що ц-ц-це оз-з-значає, — сказав Білл.

— Ну, то що скажеш?

— Га?

— Ходімо, піднімемося в ту кімнату й подивимось. Може, знайдемо розгадку, хто вбиває всіх тих дітей.

— М-м-мені л-л-лячно.

— Мені теж, — сказав Річі, думаючи, що це загалом для замилювання очей, аби лише щось сказати, змусити Білла рухатися, а потім щось важезне провернулося йому в животі й він второпав, що це правда: йому дійсно лячно ледь не до позеленіння.

4

Двоє хлопчиків прослизнули у дім Денбро, немов привиди.

Батько Білла досі був на роботі. Шерон Денбро у кухні, сидячи за кухонним столом, читала якусь книжку в м’якій обкладинці. У сіни допливав аромат приготовленої на вечерю тріски. Річі подзвонив додому, щоб його мама знала, що він не вмер, просто зараз у Білла.

— Хто це там? — погукала місіс Денбро, коли Річі поклав слухавку. Вони застигли, винувато дивлячись один на одного. А потім Бен відгукнувся:

— Я, мам, і Р-р-р…

— Річі Тозіер, мем, — крикнув Річі.

— Вітаю, Річі, — гукнула йому у відповідь місіс Денбро, голосом спустошеним, майже геть відсутнім. — Залишишся з нами повечеряти?

— Дякую, мем, але моя мама забере мене машиною десь за півгодини.

— Передавай їй мої вітання, гаразд?

— Авжеж, мем, обов’язково.

— Хо-о-одімо, — прошепотів Білл. — Д-д-досить вже п-пустої балачки.

Вони піднялися сходами й вирушили по коридору до кімнати Білла. По-хлопчачому акуратної, що означало — мати такого хлопця, зазираючи туди, отримує лише легенький головний біль. Полиці були захаращені різномастим зібранням книжок і коміксів. Ще комікси, плюс кілька моделей і іграшок та стос платівок на 45 обертів лежали на столі. Там же стояла друкарська машинка «Андервуд» офісної моделі. Батьки подарували її йому на Різдво два роки тому, і Білл інколи писав на ній оповідання. Після смерті Джорджа він робив це трохи частіше. Схоже, що вигадування давало йому полегшення.

Унизу, навпроти ліжка, стояв програвач, на його кришці лежала білизна. Білл розклав білизну по шухлядах комода, а потім узяв зі столу платівки. Потасувавши їх, вибрав півдюжини. Встановив їх на товстий шпиндель і ввімкнув програвач. «Флітвуди» почали співати «Приходь ніжно, мила».

Річі затис собі носа.

Попри гупання серця, Білл вищирився:

— В-в-вони н-н-не люблять р-р-рок-н-рол, — сказав він. — Ц-ц-цю вони п-п-подарували мені на д-д-день народження. І ще д-д-два диски П-п-пета Буна й Т-т-томмі Сендса. М-малюка Р-р-річарда й В-в-верескливого Джея Гокінса я ставлю, коли їх н-н-нема вдома. Але якщо вона ч-ч-чутиме м-м-музику, вона д-д-думатиме, що ми в мене в кімнаті. Х-х-ходімо.

Кімната Джорджа була в іншому кінці коридору. Двері стояли зачинені. Подивившись на них, Річі облизнув губи.

— Вони їх не тримають замкненими? — прошепотів він до Білла. Раптом його вхопила надія, що вони таки замкнені. Раптом йому стало важко повірити в те, що це була його ідея.

Білл зі зблідлим обличчям повернув ручку. Ступивши до кімнати, він озирнувся на Річі. Завагавшись хвильку, Річі ввійшов услід за ним. Білл прикрив двері, приглушивши «Флітвудів». Річі трішки здригнувся на м’яке «клац» пружинної засувки.

135