Воно - Страница 142

142

Він глянув на Річі й Бев, які сиділи разом на лавці, і заволав:

— Річі й Беверлі сиділи на дереві! Еники-беники-їли-вареники! Спершу любов, а потім весілля…

— …А ось і Річі з малям! — закінчила Марша й крякливо засміялась.

— Сядь на це, сердего, — мовила Бев і виставила їм палець.

Марша відвела вбік очі, з відразою, немов не могла повірити, що хтось може бути таким вульгарним. Гордон облип її рукою і кинув Річі через плече:

— Можливо, я з тобою побачуся пізніше, чотириокий.

— Можливо, ти побачишся з корсетом своєї матері, — відповів Річі хвацько (хоча трохи й без сенсу).

Беверлі повалилася від реготу. На мить вона прихилилася на плече Річі, і Річі якраз вистачило часу, щоб усвідомити її доторк, і відчуття її легко прийнятної ваги було аж ніяк не неприємним. Потім вона знов сіла прямо.

— Що за пара задротів, — сказала вона.

— Йо, я думаю, Марша Федден пісяє трояндовою водичкою, — сказав Річі, і Беверлі знову вхопили хихички.

— «Шанеллю номер п’ять», — промовила Беверлі, голос прозвучав приглушено, бо вона затулила долонями собі рота.

— Ще б пак, — підтвердив Річі, хоча не мав ані найменшого поняття, що воно таке — «Шанель номер п’ять». — Бев?

— Що?

— Ти можеш мені показати, як робити, щоб воно «спало»?

— Гадаю, так. Але я ніколи не пробувала щось комусь показувати.

— А як ти сама навчилася? Хто тобі показав?

Вона кинула на нього ображений погляд:

— Ніхто мені не показував. Просто мені самій дійшло. Як і вертіти жезл. Я роблю це класно…

— У родині в тебе не без марнославства, — підкотив очі Річі.

— Ну, я насправді роблю це класно. Але я не брала уроків чи щось такого.

— Ти дійсно вмієш його вертіти?

— Авжеж.

— Може, станеш чірлідеркою в молодшій середній, еге?

Вона посміхнулась. То була така посмішка, якої Річі ніколи раніше не бачив. Мудра, цинічна й печальна водночас. Він відсахнувся трішки від непізнанного могуття цієї посмішки, як був відсахнувся від фотографії середмістя в альбомі Джорджі, коли та почала рухатися.

— To для таких дівчат, як Марша Федден, — промовила вона. — Як вона, чи Селлі Мюллер і Ґрета Бові. Для дівчат, які пісяють трояндовою водичкою. Їхні батьки допомагають купувати спортивний реманент і уніформу. Такі туди потрапляють. Я ніколи не стану чірлідеркою…

— Йсусе, Бев, не можна так упевнено…

— Звісно, можна, якщо це правда, — знизала вона плечима. — Мені однаково. Та й взагалі, воно мені треба, робити ті кульбіти, показуючи свої трусики мільйонам людей? Дивися, Річі. Учися.

Наступні десять хвилин вона наполегливо показувала Річі, як змусити його «йо-йо» «спати». Під кінець Річі вже почав кумекати що до чого, хоча здебільшого, після того як «йо-йо» «прокидалося», йому вдавалося підняти його тільки на половину мотузки.

— Ти недостатньо різко смикаєш пальцями, от і все, — сказала вона.

Річі подивився на годинник на «Мерілл Трасті» по той бік вулиці й схопився на ноги, запихаючи «йо-йо» собі до задньої кишені.

— Їй-бо,і мені треба бігти. Я мусив зустрітися з друзякою Скиртем. Він ще вирішить, ніби я пере… думав, чи щось теє.

— Хто такий Скирт?

— Ой. Це Бен Генском. Хоча я називаю його Скиртем. Знаєш, як отой Скирт Келхун, борець-реслер.

Бев насупилася:

— Це не дуже ґречно. Мені Бен подобається.

— Не шмахаття моя, маса! — заверещав Річі Голосом Негритосика, підкочуючи очі та змахуючи руками. — Не шмахаття моя, моя бу’е слухняна чо’ненький, мем, моя…

— Річі, — тільки й промовила тоненько Бев.

Річі припинив.

— Мені він теж подобається, — сказав він. — Ми всі разом будували греблю там, у Пустовищі, пару днів тому і…

— Ви ходите туди? Ви з Беном ходите гратися туди?

— Звичайно. Наша зграя, кілька хлопців, ходить туди. Там кльово взагалі-то. — Річі знову поглянув на годинник. — Я мушу вже зникнути. Бен чекатиме.

— Гаразд.

Він завагався, подумав і сказав:

— Якщо в тебе нема ніяких справ, ходімо зі мною.

— Я тобі вже казала. У мене зовсім нема грошей.

— Я куплю тобі квиток. Маю пару баксів.

Вона жбурнула недоїдене морозиво у найближчу урну. Її ясні очі, того гарного блакитно-сірого відтінку очі, обернулись до нього. У них світилося зухвалим сміхом. Вона зробила вигляд, ніби поправляє собі волосся, і спитала:

— Ох, милий, це мене зараз запрошують на побачення?

На якусь мить Річі нехарактерно для себе знітився. Він буквально відчув, як йому заливає червоним щоки. Він зробив цю пропозицію абсолютно природним чином, точно так, як перед тим зробив її Бену… Але хіба він не сказав тоді Бену щось про розписку? Так. Проте він нічого не сказав про розписку Беверлі.

Раптом Річі відчув себе дещо чудно. Він опустив очі, ховаючи їх від її веселого погляду, і тепер помітив, що спідничка в Бев, коли вона смикнулась уперед, щоб вкинути до урни морозиво, підтяглася вгору, і він тепер бачить її коліна. Він підвів очі, але даремно: тепер він дивився на початкові округлості її грудей.

Річі, як він це зазвичай робив у такі моменти розгубленості, знайшов схованку в абсурді.

— Так! На побачення! — крикнув він, падаючи перед Бев на коліна з простягнутими до неї складеними долонями. — Прошу, ходімо! Прошу, ходімо! Я готовий рішити себе, якщо ти скажеш ні, знаєш ти це? Агов-агов?

142