Воно - Страница 148

148

— Що ти сказав? — перепитав Річі. Шокований… але одночасно й трохи заінтригований.

— Я х-х-хочу п-п-подивитися п-під тим ґанком, — повторив Білл. Голос у нього звучав вперто, але на Річі він не дивився. Високо на вилицях у нього горіли яскраві плями.

Вони вже підійшли до фасаду будинку Річі. Меґґі Тозіер сиділа на ґанку, читала книгу. Помахавши їм, вона запитала:

— Агов, хлопчики, бажаєте студеного чаю?

— Ми зараз же прийдемо, ма, — гукнув Річі, а потім до Білла: — Та не буде там нічого. Заради Бога, він, мабуть, просто побачив якогось волоцюгу й сторопів ледь не до запаморочення. Ти ж знаєш Едді.

— Т-т-так, я з-з-знаю Едді. Але з-з-згадай т-т-те фото в а-а-альбомі.

Річі переступав з ноги на ногу, почуваючись незручно. Білл підняв праву руку. Пластиру на ній вже не було, але на трьох пальцях Річі побачив колечка свіжозаживленої шкіри.

— Йо, але…

— П-п-послухай м-мене, — Білл почав говорити дуже повільно, не відриваючись своїми очима від очей Річі. Він знову нагадав про подібність історій Бена й Едді… і пов’язав це з тим, що бачили самі вони на фотографії, яка рухалася. Він знову висловив припущення, що цей клоун повбивав тих дівчат і хлопчиків, яких знаходили мертвими в Деррі від минулого грудня. — А м-м-може, не т-т-тільки їх, — закінчив Білл. — Як що-одо тих, які з-з-зникли? Як що-одо Едді К-к-коркорана?

— Лайно, його залякав власний вітчим і він втік, — сказав Річі. — Ти що, не читав газети?

— Н-ну, м-м-може, й т-так, а м-м-може, й н-ні, — сказав Білл. — Я його т-т-також т-т-трохи знав, і з-з-знаю, що б-б-батько його б-б-бив. І з-знаю, що н-ніколи він не п-п-приходив на ніч, щоб н-н-не нарватися.

— То, може, той клоун запопав його, коли він не прийшов додому на ніч? — промовив Річі задумливо. — Ти про це?

Білл кивнув.

— То чого ти тоді хочеш? Його автограф?

— Якщо к-к-клоун убив інших, т-т-тоді він убив і Дж-джорджа, — сказав Білл. Його очі пильно вдивлялися в очі Річі. Вони були, мов аспідний сланець, жорсткі, безкомпромісні, невблаганні. — Я х-х-хочу вб-б-бити його.

— Господи Ісусе, — злякано промовив Річі. — Як ти збираєшся це зробити?

— М-м-мій т-т-тато має п-п-пістолета, — сказав Білл. У нього з губ злетіло трохи слини, але Річі це ледве зауважив. — В-в-він н-не знає, що я п-про це з-знаю, але я з-з-знаю. Він лежить на го-о-орішній п-п-полиці в його шафі.

— Це все чудово, якщо воно людина, — сказав Річі. — І якщо ми зможемо його знайти сидячим на купі дитячих кісток…

— Хлопчики, я налила чай! — весело погукала мама Річі. — Ідіть уже сюди, попийте!

— Зараз же будемо, ма! — знову гукнув Річі, даруючи їй велику, фальшиву посмішку. Яка моментально зникла, щойно він знову обернувся до Білла. — Тому що я не стріляв би в когось тільки через те, що на ньому клоунський костюм, Біллі. Ти мій найкращий друг, але я б не робив цього й тобі не дозволив би, якби міг тебе зупинити.

— А якби т-т-там д-д-дійсно б-була к-к-купа кісток?

Річі облизнув губи й спершу не казав нічого. Потім він запитав Білла:

— А що ти робитимеш, якщо воно не людина, Біллі? Якщо воно дійсно якогось роду монстр? Що, як такі страховиська дійсно існують? Бен Генском казав, що воно мумія, і повітряні кульки плинули проти вітру, і воно не кидало від себе тіні. Та фотокарточка в альбомі Джорджа… нам вона або привиділася, або то були чари, і от що я мушу тобі сказати, чоловіче, я не думаю, щоб вона нам просто привиділася. Твоїм пальцям вона напевне не привиділася, хіба не так?

Білл похитав головою.

— То що ми робитимемо, якщо воно не людина?

— Т-т-тоді ми м-м-мусимо п-п-придумати ще що-о-ось.

— Ох, авжеж, — сказав Річі. — Я так і бачу. Після того як ти вистрелиш у нього чотири чи п’ять разів, а воно продовжить насуватися на нас, як той Вовкулака-підліток у тому фільмі, який я дивився з Беном і Бев, ти випробуєш на ньому свою «Вишеньку». А якщо «Вишенька» не допоможе, я витрушу на нього трохи свого чхального порошку. А якщо воно й після цього не перестане насуватися, ми просто оголосимо перерву й скажемо: «Агов там, зачекайте. Щось воно не виходить, містере Монстр, мені треба почитати про це в бібліотеці. Я повернуся. Пвошу павдону». Це ти йому збираєшся сказати, Великий Білле?

Річі подивився на свого друга, в голові йому швидко стугоніло. Почасти йому хотілося, щоби Білл наполягав на своїй ідеї подивитися під ґанком того старого будинку, але інша його частка бажала — відчайдушно бажала, — щоби Білл відкинув цю ідею геть. Певним чином усе це було схожим на те, ніби граєш роль у якомусь із тих суботніх фільмів жахів в «Аладдіні», але в іншому сенсі — критично важливому сенсі — це було не зовсім на те схожим. Тому що це не було безпечним, як у кіно, де ти знаєш, що все обернеться добре, а якщо навіть ні, ти не втратиш ані шматочка шкіри з власної сраки. Та фотографія в кімнаті Джорджа не була схожою на кіно. Він був думав, що забув про те, але вочевидь сам себе дурив, тому що добре бачив зараз ці кільцеві порізи на пальцях у Білла. Якби він тоді не відтягнув Білла назад…

Неймовірно, Білл усміхався. Насправді усміхався.

— Т-т-ти х-хотів, щоб я п-повів тебе п-п-подивитися на ту ф-ф-фотографію, — промовив він. — Т-т-тепер я х-х-хочу п-п-повести тебе п-п-подивитися на той д-д-дім. Цить на ц-цить.

— У тебе нема цицьок, — сказав Річі, й обидва вибухнули реготом.

— 3-завтра в-в-вранці, — сказав Білл так, ніби все вже було вирішено.

— А якщо воно таки монстр? — спитав Річі, не відпускаючи поглядом очей Білла. — Якщо пістолет твого тата його не зупинить, Великий Білле? Якщо воно просто продовжить насуватися?

148