Воно - Страница 150

150

Хлопці довгу мить дивилися один на одного, а потім вибухнули, заходячись вереском від реготу й гатячи одне одного по спині.

— М-м-ми г-г-готові до б-будь-чого, — сказав Білл нарешті, все ще гигикаючи та втираючи собі очі рукавами куртки.

— До твого лиця проти моєї дупи, Заїкуватий Білле, — сказав Річі.

— Г-г-гадаю, якраз н-н-навпаки, — відбрив Білл. — Тепер слухай. М-м-ми с-сховаємо твій в-велик у Пустовищі. Там, де я хо-оваю Сілвера, к-коли ми граємось. Т-ти п-п-поїдеш у мене на б-багажнику, на випадок, якщо д-д-доведеться швидко т-тікати.

Річі кивнув, не відчуваючи жодного бажання сперечатися. Його двадцятидвохдюймовий «рейлі» (інколи, крутячи швидко педалі, він бився колінними чашечками об кермо) скидався на пігмея поряд із поставним, схожим на портальний кран, величним Сілвером. Він розумів, що Білл сильніший, а Сілвер швидший.

Вони дісталися до того містка, і Білл допоміг Річі спустити під нього велосипед. Потім вони сіли й під гуркіт поодиноких машин у них над головами Білл розстебнув у себе на куртці зіпер і дістав батьків пістолет.

— О-о-обережно з-з-збіса, — сказав Білл, подаючи пістолет, після того як Річі присвиснув, відверто висловлюючи своє схвалення. — Н-на т-таких п-п-пістолетах нема за-а-апобіжника.

— Він заряджений? — спитав Річі шанобливо. Пістолет, есесівський офіцерський «Вальтер», підібраний Заком Денбро під час окупації Німеччини, здавався неймовірно важким.

— П-п-поки ні, — сказав Білл. Він поплескав себе по кишені. — К-к-кулі у мене т-тут. Але м-м-мій тато к-каже, інколи п-подивишся, а потім, якщо з-з-зброя вирішить, що ти не-е-едостатньо о-обережний, вона сама з-з-заряджається. І м-м-може в т-тебе вистрелити.

Коли він це казав, на обличчі в нього гуляла дивна усмішка, Яка промовляла, що, не вірячи в жодну таку дурню, у це він вірить цілком.

Річі розумів. У цій речі була прихована смертоносність, якої він ніколи не відчував у батьківській дрібнокаліберці .22, в рушниці .30–30 калібру й навіть у дробовику (хоча в дробовику щось таке було, хіба не так? — щось у тому, як він стоїть, мовчазний і змащений, прихилившись у кутку гаражної шафи; немов міг би сказати: «Я можу бути злим, якщо захочу; дуже злим, можеш бути певним», — сказав би, якби умів говорити). Але цей пістолет, цей «Вальтер»… він такий, ніби його було зроблено з одною-єдиною метою — стріляти людей. Похоловши, Річі збагнув, що саме для цього його й було зроблено. Що інше можна робити пістолетом? Сигарети собі підкурювати?

Він обернув до себе дуло, не забуваючи тримати пальці якомога далі від гачка. Один погляд у чорне, без повіки, око «Вальтера» допоміг йому чудово зрозуміти ту дивну посмішку Білла. Він згадав приказку свого батька: «Якщо пам’ятатимеш, що такої речі, як незаряджена вогнепальна зброя, не існує, у тебе з нею все життя буде все гаразд, Річі». Він віддав Біллу пістолет, радий його позбутися.

Білл знову засунув його собі під куртку. Раптом той будинок на Нейболт-стрит здався Річі менш лячним… але можливість того, що кров може пролитися насправді — це здалося більш імовірним.

Він подивився на Білла, можливо, щоби знову оскаржувати його намір, але, побачивши Біллове обличчя, прочитавши його вираз, тільки спитав:

— Ти готовий?

13

Як завжди, коли Білл нарешті відривав і другу ногу від землі, Річі відчував упевненість, що вони розіб’ються, розтрощать собі черепи об незворушний бетон. Цей великий велик шалено вихлявся з боку вбік. Причеплені білизняними прищіпками до стояків велосипедних крил карти перестали стріляти одиночними пострілами, почавши татахкати кулеметно. П’яні вихиляси велосипеда стали ще виразнішими. Річі заплющив очі й чекав неминучого.

Тоді Білл гукнув:

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!

Велосипед набрав ще швидкості, припинивши врешті ті провокуючі морську хворобу вихляння. Річі розчепив свою мертву хватку в Білла на животі й натомість тепер тримався за перед багажника над заднім колесом. Білл навскіс перетнув Канзас-стрит і в ще дужче прискореному темпі помчав бічними вуличками, прямуючи до Вітчем-стрит так, немов мчить низкою географічних сходинок. Вони кулею, неймовірно стрімко вилетіли з Стрефем-стрит на Вітчем. Білл поклав Сілвера мало не набік, знову прокричавши:

— Нумо, Сілвере!

— Жени його, Великий Білле, — заверещав Річі, такий переляканий, що ледве не насметанив собі в джинси, але все одно дико сміючись. — Навстоячки цього малюка!

Білл перевів слова в дію, підвівшись, нахилившись над кермом, він крутив педалі в божевільному темпі. Дивлячись на Біллову спину, напрочуд широку для хлопчика одинадцяти, ближче до дванадцяти, років, спостерігаючи, як вона працює під товстою курткою, як спадають спершу в один бік, а потім в інший ці плечі, коли він перекидає вагу з одної педалі на іншу, Річі раптом набув упевненості, що вони невразливі… вони житимуть завжди й вічно. Ну, можливо, не вони, але Білл так. Білл сам не має ані найменшого уявлення, який він сильний, який він чогось надійний і досконалий.

Вони мчали вперед, тепер будинків поменшало, вулиці перетинали Вітчем-стрит через довші інтервали.

— Нумо, Сілвере! — волав Білл, а Річі верещав своїм Голосом Ніґґера Джима, високим і пронизливим: — Нумо, Сільва, маса, осе пральня! Ви женеш велик мьрії, біхме! Востодіомилуй! Нумо, Сільва, ГАЙДААА!

Тепер вже вони минали зелені поля, що здавались пласкими й міленькими під цим сірим небом. Удалині попереду Річі побачив стару цегляну залізничну станцію. Правобіч неї виступали в ряд маршем склади з гофрованого заліза. Сілвер підстрибнув на рейках однієї колії, потім іншої.

150