Воно - Страница 167

167

— Де воно? — спитав Бен. Говорив він пошепки.

З серцем, що гупало їй у скроні, Беверлі повела їх коротким коридором зі спальнею її батьків по один бік і зачиненими дверима ванної в кінці. Вона їх прочинила, швидко ступила досередини й перетягла ланцюжок над раковину. Потім відступила назад, знову ставши між Беном і Едді. Кров уже висохла до бордових плям на дзеркалі, і в умивальнику, і на шпалерах. Вона дивилася на ту кров, бо чомусь раптом на неї дивитися було легше, ніж на них.

Зніченим голосом, який вона ледве впізнала за власний, Беверлі спитала:

— Ви це бачите? Бодай хтось з вас це бачить? Тут є це?

Бен виступив уперед, і знову її вразило, як делікатно він рухається для такого товстуна. Він торкнувся однієї плями крові; потім іншої; потім довгого патьоку на дзеркалі. «Тут. Тут. Тут». Тон у нього був прямим і впевненим.

— Господи! Це виглядає так, немов хтось тут свиню зарізав, — сказав Стен з тихим трепетом.

— І все це вихлюпнулася зі стоку? — запитав Едді. Від вигляду крові він почувався зле. Йому бракувало повітря. Він учепився за свій інгалятор.

Беверлі довелося з собою боротися, щоби знову не вдаритися у сльози. Їй цього не хотілося; вона боялася, що, якщо так станеться, вони закнурять її як звичайне дівчисько. Але вона була змушена вчепитися за дверну ручку, оскільки хвиля полегшення, якою її омило, була дуже потужна. До цього моменту вона не уявляла, наскільки сама була впевнена в тому, що божеволіє, що в неї галюцинації чи щось таке.

— І твої мама з татом так цього й не бачили? — перепитав Бен. Він торкнувся присохлої до умивальника краплі крові, а потім відсмикнув руку й витер її собі об низ майки. — Страх і жах.

— Не знаю, як зможу сюди коли-небудь знову заходити, — сказала Беверлі. — Ні помитися, ні зуби почистити, ні… ну, самі розумієте.

— А чому б нам тут усе це не почистити? — раптом запитав Стенлі.

Беверлі подивилась на нього:

— Почистити?

— Атож. Можливо, ми не зможемо все змити зі шпалер — на вигляд вони вже такі, ну типу, доходять свого кінця, — але з рештою впоратися ми можемо. Хіба у вас нема ганчірок?

— Під кухонною раковиною, — сказала Беверлі. — Але мама дивуватиметься, куди вони поділися, якщо ми їх використаємо.

— Я маю п’ятдесят центів, — спокійно казав Стенлі. Очі його не відривалися від крові, яка заляпала місцину довкола умивальника. — Ми тут почистимо, наскільки добре це зможемо зробити, а потім віднесемо ганчірки до тієї автоматичної пральні, що по дорозі, якою ми йшли сюди. Виперемо їх і висушимо, і вони собі повернуться назад під раковину ще до того, як твої батьки прийдуть додому.

— Моя мама каже, що кров з матерії неможливо відіпрати, — зауважив Едді. — Мама каже, що вона в’їдається чи щось таке.

Бен видав короткий істеричний смішок:

— Хіба має якесь значення, зійде вона з ганчірок чи ні, — сказав він, — вони ж її не можуть побачити.

Нікому не потрібно було в нього перепитувати, кого він мав на увазі під «вони».

— Гаразд, — промовила Беверлі. — Давайте спробуємо.

8

Наступні півгодини всі четверо мили-чистили, наче зловісні ельфи, і в міру того як кров зникала зі стін, і з дзеркала, і з порцелянової раковини, Беверлі відчувала, як їй дедалі більше відлягає від серця. Тим часом як вона відшкрібала підлогу, Бен з Едді займалися раковиною і дзеркалом. Стен, використовуючи майже суху ганчірку, зі старанною акуратністю працював над шпалерами. Зрештою вони впоралися майже з усім. Бен закінчив тим, що викрутив лампочку над раковиною і замінив її взятою з коробки в коморі. Лампочок там було повно: минулої осені Ельфріда Марш купила їх дворічний запас на розпродажу електроламп, який щороку влаштовувався у «Деррійських левах».

Вони використали відро Ельфріди, її порошок «Аякс» і велику кількість гарячої води. Воду зливали часто, бо, щойно вона починала рожевіти, нікому не подобалося мочити в ній руки.

Нарешті Стенлі відступив назад, подивився на ванну критичним оком хлопчика, в якому чистота й акуратність були, не просто вкоріненими, а дійсно вродженими, і оголосив їм:

— Це найкраще, чого ми могли досягти, я вважаю.

Бліді сліди крові ще залишалися на шпалерах ліворуч від раковини, де папір був таким обтіпаним і стоншеним, що Стенлі не наважився на щось більше за ніжне його протирання. Утім, навіть тут кров була позбавлена своєї попередньої зловісної сили; тепер вона стала там хіба що чимсь більшим за якийсь нічого не значущий пастельний мазок.

— Дякую вам, — звернулась до всіх них Беверлі. Вона не пам’ятала, аби бодай колись дякувала комусь з таким глибоко щирим відчуттям. — Дякую вам усім.

— Та нема за що, — промурмотів Бен. Він, звісно, знову розчервонівся.

— Звичайно, — погодився Едді.

— Давайте закінчимо з цими ганчірками, — нагадав Стен. Із застиглим, майже суворим обличчям. Пізніше Беверлі думатиме: імовірно, тільки Стен усвідомлював, що тоді вони зробили черговий крок до певного немислимого протистояння.

9

Відмірявши чашку «Тайду» місіс Марш, вони пересипали порошок до порожньої майонезної банки. Беверлі знайшла паперову покупецьку торбу, щоб покласти туди закривавлені ганчірки, і вся четвірка вирушила до автоматичної пральні самообслуговування «Близько-Швидко» на розі Головної і Коні-стрит. За два квартали далі їм було видно Канал, що вигравав у пополуденному світлі яскравою синню.

167