Воно - Страница 174

174

Їхні руки мляво висіли по боках, занадто довгі, занадто восково-білі. З кожного пальця звисав маленький помаранчевий помпон.

Тримаючи перед собою свій перегнутий пташиний довідник, з мокрим від мжички, поту і сліз обличчям, Стен монотонно хрипів:

— Яструби-курчатники… Костогризи… Колібрі… Альбатроси… Ківі…

Одна з тих рук повернулася, показавши долоню, з якої безкінечна вода виїла всі лінії, залишивши щось ідіотсько-гладеньке, як долоня якогось манекена в універмазі.

Один палець розігнувся… потім зігнувся знову. Помпон стрибав і метлявся, метлявся і стрибав.

Воно манило Стена.

Стен Юріс, який через двадцять сім років помре у ванні, порізавши хрест-навхрест собі передпліччя, підвівся навколішки, потім на рівні, потім побіг. Він перебіг Канзас-стрит, не поглянувши по боках, чи нема там машин, і затримався, захеканий, на протилежному тротуарі, щоб оглянутись назад.

З цього місця йому не було видно дверей при підніжжі Вежі; тільки саму Вежу, товсту, та все ж таки якусь елегантну, застиглу в сутінках.

— То були мертві, — прошепотів сам до себе Стен, шокований. Він миттю розвернувся і чкурнув додому.

11

Сушарка зупинилася. Так само й Стен.

Троє інших довгу мить просто дивились на нього. Шкіра в нього була майже такою ж сірою, як той квітневий вечір, про який він їм щойно розповів.

— Нічого собі, — нарешті озвався Бен. І тремтливо, з присвистом видихнув.

— Це правда, — тихим голосом промовив Стен. — Богом присягаюся, це правда.

— Я тобі вірю, — сказала Бев. — Після того, що трапилося у мене вдома, я повірю в будь-що.

Раптом вона підхопилася, мало не перекинувши свій стілець, і підійшла до сушарки. Почала одну по одній діставати ганчірки, складаючи їх. Вона стояла спиною, але Бен підозрював, що вона плаче. Він хотів було підійти до неї, але забракло хоробрості.

— Нам треба поговорити про це з Біллом, — сказав Едді. — Білл знатиме, що робити.

— Робити? — перепитав Стен, обернувшись і дивлячись на нього. — Що ти маєш на увазі — «робити»?

Едді подивився на нього, зам’явся:

— Ну…

— Я не бажаю нічого робити, — сказав Стен. Він дивився на Едді таким жорстким, лютим поглядом, що Едді зіщулився на стільці. — Я хочу про це забути. Це все, що я бажаю робити.

— Не так це легко, — промовила Беверлі тихо, повертаючись до них. Бен мав рацію: гаряче сонячне світло, що падало крізь брудні вікна автопральні, відбивалося в яскравих доріжках: сліз на її щоках. — У цьому не тільки ми. Я чула Ронні Ґроґан. А той хлопчик, якого я почула першим… я думаю, можливо, то був маленький син Клементсів. Той, що зник просто зі свого трайка.

— То й що? — зухвало запитав Стен.

— А якщо воно хапатиме й інших? — спитала вона. — Що, як воно захоплюватиме ще дітей?

Його погляд, пекуче-карий, зчепився з її синім, відповідаючи на це запитання без слів:

— То й що, якщо так?

Але Беверлі не опустила й не відвела очі вбік і зрештою очі опустив Стен… можливо, тільки тому, що вона досі плакала, та радше тому, що її стурбованість робила її сильнішою.

— Едді правду каже, — погодилася вона. — Ми мусимо побалакати з Біллом. А вже тоді, можливо, з шефом поліції…

— Правильно, — докинув Стен. Якщо він намагався говорити зневажливо, це в нього не виходило. Голос його звучав усього лише втомлено. — Мертві діти у водонапірній Вежі. Кров, яку можуть бачити тільки діти, а дорослі ні. Клоуни прогулюються по Каналу. Повітряні кульки, що плинуть проти вітру. Мумії. Прокажені під ґанком. Шеф Бортон реготатиме так, що йому аж гузно відвалюватиметься… а потім запроторить нас у дурку.

— Якщо ми всі підемо до нього, — мовив Бен, стривожений. — Якщо ми підемо всі разом…

— Авжеж, — сказав Стен. — Правильно. Розкажи мені ще щось, Скирте. Напиши мені книжку. — Він підвівся і пішов до вікна, руки в кишенях, з сердитим, засмученим і зляканим виглядом. Якусь хвилину від дивився надвір, напружені плечі випиналися з-під його акуратної сорочки. — Напиши мені якусь срану книгу!

— Ні, — тихо промовив Бен. — Книжки писатиме Білл.

Стен крутнувся назад, здивований, і всі інші також дивились на Бена. На обличчі в Бена Генскома був шокований вираз, немов він щойно зненацька й неочікувано дав сам собі ляпаса.

Бев склала останню ганчірку.

— Птахи, — промовив Едді.

— Що? — одночасно перепитали Бев і Бен.

Едді дивився на Стена:

— Ти вибрався тому, що викрикував їм назви птахів?

— Можливо, — неохоче сказав Стен. — А може, двері просто застрягли, а потім врешті розчахнулися.

— Коли ти на них не спирався? — запитала Бев.

Стен знизав плечима. То не був жест роздратування; просто хлопець показав, що не знає.

— Я вважаю, що це ті птахи, назви яких ти їм викрикував, — сказав Едді. — Але чому? У кіно ти мусиш тримати хреста…

— …або проказувати «Отче наш», — додав Бен.

— …або Двадцять третій псалом, — вставила Беверлі.

— Я знаю Двадцять третій псалом, — сердито сказав Стен. — Але махати розп’яттям мені не вельми личить. Я єврей, пам’ятаєте?

Вони ховали від нього погляди — чи то тому, що він таким народився, чи то тому, що вони про це забули.

— Птахи! — знову повторив Едді. — Господи!

Він кинув винуватий погляд на Стена, але Стен сумно дивився через вулицю на офіс Бенгорської гідроелектростанції.

174