Воно - Страница 184

184

— Нам, хлопцям з п’ятої роти, звичайно, й зблизька не дозволялося туди наближатись. Отже, коли якогось вечора нам давали звільнення, ми йшли до міста. У ті часи Деррі було ще чимсь на кшталт лісозагот’вельного містечка й у ньому розташовувалося вісім чи десять барів, більшість із них у тій частині, що її називали Пекельною ділянкою. І бари ті були ніякі не «спікізі»; для них то було б надто пишним найменуванням. Ніхто ж бо в них тихо не балакав, де там. Люде обзивали ті бари «сліпими свинями», і то була справді годяща їм назва, бо більшість клієнтів, щойно туди потраплять, поводилися, як свині, а коли їх звідтам викидали, вони вже бу’и майже сліпими. Шериф знав, і копи знали, але все’дно ті бари гули цілісінькими ночами, як тут воно робилося ще з суто лісоповальних часів у 1890-х. Гадаю, чиїсь руки підмазували, але небагатьох і не вельми жирно, як ти міг би подумати; люде в Деррі мають звичку дивитися в інший бік. У деяких подавали не тільки пиво, але й міцніше спиртне, і, судячи з того, що я завше чув, питво в місті було вдесятеро кращим за те нутроворотне віскі та коритний джин, що їх увечері в п’ятницю та суботу могли дозволити собі білі в КСК. До міста пійло підвозили з-за кордону, з Канади, в машинах-лісовозах, і здебільша у тих пляшках містилося саме те, що було написане на етикетці. Добре пійло бу’о дорогим, авжеж, ч’мало траплялося й нафтогонного гардаману, похмілля від нього могло бути скаженим, але не вбивало, а якщо людина дійсно сліпла, то ненадовго. Будь-якого вечора могла настати мить, коли доводилося ухилятися від пляшок, що починали там літати. А назви… «У Нен», «Рай», «Спа Воллі», «Срібний долар», а в одному барі, у «Пороховій натрусці», іноді можна було зняти собі шльондру. А й, звісно, жінку можна було знайти собі в будь-якій «свині».

Для цього навіть не тре’ було аж так щоб задуже старатися — їх таких повно було, котрі х’тіли з’ясувати, чи відрізняється чимсь від інак’их окраєць житнього, — але для таких хлопців, як я, Тревор Досон та Карл Рун, моїх друзів того часу, думка про те, щоб винайняти собі шльондру — білу шльондру — була дечим таким, про що тре’ бу’о сісти й добре розважити.

Як я вам уже казав, батько був того вечора добряче накачаний болетамівним. Мені не віриться, щоб він розповів бодай щось із того, давнього, — своєму п’ятнадцятирічному сину, ніколи, — якби не був під наркотиком.

— Ну, то тривало недовго, аж поки не з’явився представник міської ради й забажав побачити майора Фуллера. Сказав, що хоче побалакати про «певні проблеми, які є між містянами й військовослужбовцями», про «занепокоєння наших виборців», про «питання пристойності», але те, що він насправді бажав подати до відома Фуллеру, було прозорим, як віконна шибка. Вони не хотіли бачити у своїх «свинях» жодних армійських ніґґерів, які пристають до білих жінок і п’ють нелегальне пійло біля шинкваса, де мусіли б стояти й пити нелегальне пійло тільки білі люде.

Усе це було сміху варте, аякже. Цвіт білого жіноцтва, про яке вони так переживали, то була здебільша зграя лабзючок, які ошивалися при шинквасах, а щодо того, щоб заважати якимсь чоловікам… Єдине, що можу сказати, — я ніколи не бачив жодного з членів Деррійської міської ради у «Срібному доларі» чи в «Пороховій натрусці». Люде, які напивалися у тих норах, то були лісоруби в тих своїх величезних, картатих, червоно-чорних куртках, руки в них усі в шрамах та струпах, у декого бракувало ока чи пальців, а в багатьох бракувало більшості зубів, і всі геть пропахлі трісками, тирсою та живицею. Вони носили зелені фланелеві штани та зелені чоботи з натуральної гуми й тягали сніг по підлозі, поки той не чорнів від неї. Вони тхнули круто, Майкі, і ходили вони круто, і балакали вони круто. Вони були круті. Одного вечора я гуляв у «Спа Воллі» й побачив, як в одного хлопа тріснув цілком уздовж рукав сорочки, коли він мірявся силою рук з іншим хлопом. Той рукав не просто роздерся — ти, мать, думаєш, я про це кажу, але ж ні! Рукав того чоловіка майже збіса зірвався — типу ніби вибухнула сама його рука, в клоччя. І всі йому гукали й вітали оплесками, а хтось ляснув мене по спині та й каже: «Оце те, що називається армрестлер перднув, чорнолицько».

Що я тобі оце зара’ кажу, це те, що, якби ті чолов’яги, котрі приходили з лісу погуляти під ніч у п’ятницю чи суботу в тих сліпих свинях, попити віскі, поїбати жінок, замість зв’язаного з каната й намащеного салом вічка… отже, якби ті чоловіки не хотіли нас там бачити, вони б нас повикидали звідтам за сраки й геть. Але факт той, Майкі, що їм, схоже, ми бу’и по цимбалах — хоч так, хоч сяк.

Якось увечері один із них відвів мене вбік — зросту в нім було шість футів, великий збіса, як на ті часи, і був він смертельно п’яний, і тхнув так рясно, як ото тхне цілий кошик місячної давнини персиків. Якби він виступив зі своєї одежі, гадаю, вона залишилася б стояти сама. Дивиться він на мене та й каже: «Місте’е, я ’очу уас дечо спи’ати, ага, я. Чи ви, бу’а, не негер?» — «Так і є», — відповідаю я. «Comment’ çа va! — проказує він французькою Долини Святого Джона, що звучить майже, як говірка кейдженів, і вищиряється так широко, що я побачив усі його чотири зуби. — Я так і знау, ага, я. Агоу! Я о’ного бачиу раз, у книшці! У ньо’о бу’и такі само…» Тут він не зміг допетрати, як йому висловити те, що в нього на думці, тому він простяг руку й плеснув мене по губах. «Великі губи», — кажу я. «Йо, йо! — гукає він, сміючись, немов дитя. — Ве’икі ’ууби! epais levres! Ве’икі ’ууби! Хо’ при’остити те’ пивом, ага, я!» — «Скіко завгодно», — кажу я, не бажаючи його нервувати.

184