Воно - Страница 195

К оглавлению

195

Майк простягнув руку й промовив:

— Вітаю тебе з поверненням у Деррі, Великий Білле.

Білл руку проігнорував і обняв Майка. Майк відчайдушно обняв його навзаєм, і Білл відчув у себе на плечі та збоку на шиї доторк його волосся, жорсткого й пружнястого.

— Що б тут не було недоброго, Майку, ми про нього подбаємо, — сказав Білл. Він почув у своєму голосі гіркий призвук сліз, але не зважав на те. — Ми побили його раз, і змо-о-ожемо п-п-побити з-з-знову.

Майк відірвався від Білла, тримаючи його на відстані простягнутих рук; хоча він усе ще усміхався, занадто багато іскристості було в його очах.

Витягши хустинку, він їх утер.

— Звісно, Білле, — промовив він. — Ще б пак.

— Ви не проти пройти за мною, джентльмени? — запитала господиня. Усміхнена східна жінка в делікатному рожевому кімоно, на якому дракон звивав і вигинав свій лускатий хвіст. Її зібране високо на голові темне волосся підтримували гребені зі слонової кістки.

— Я знаю дорогу, Розо, — сказав Майк.

— Дуже добре, містере Хенлон, — усміхнулася вона їм обом. — У вас приємно пройде дружня зустріч, я гадаю.

— Я теж так гадаю, — кивнув Майк. — Сюди, Білле.

Майк повів його тьмяним коридором повз головний ресторанний зал до завішених бісерною шторою дверей.

— А інші… — почав Білл.

— Усі вже тут, — сказав Майк. — Усі, хто зміг прибути.

Білл на мить завагався перед дверима, раптом зляканий. І це не те неспізнанне злякало його, не надприродне; то було просто усвідомлення, що він зараз на п’ятнадцять дюймів вищий, ніж був у 1958 році, і майже цілком позбавлений свого колишнього волосся. Він раптом збентежився, відчуваючи ледь не жах від думки, що зараз побачить їх знову, їхні дитячі обличчя майже цілком зношеними, майже похованими під змінами, як поховано той старий шпиталь. Банки, зведені в їхніх головах, там, де колись стояли чарівні кінопалаци.

«Ми виросли, — думав він. — Ми не думали, що це станеться, тоді — ні, з нами — ні. Але це сталося, і якщо я туди увійду, це буде насправді: ми всі тепер дорослі».

Він подивився на Майка, раптом зніяковілий і боязкий:

— Як вони виглядають? — почув він власний тремтячий голос і перепитав: — Майку… як вони тепер виглядають?

— Заходь і дізнаєшся, — досить ласкаво відповів Майк і завів Білла у невеликий приватний кабінет.

2
БІЛЛ ДЕНБРО ОТРИМУЄ ВРАЖЕННЯ

Можливо, просто сутінь кімнати спричинилася до тієї ілюзії, яка тривала лиш найкоротшу мить, але пізніше Білл загадувався, чи не було це певного роду адресованим саме йому посланням, що доля подеколи може бути й лагідною.

Тієї короткої миті йому здалося, що ніхто з них не подорослішав, що його друзі якимсь чином утнули трюк Пітера Пена й досі залишились дітьми.

Ухоплений у той момент, коли він відхилився на кріслі, упершись його спинкою в стіну, Річі Тозіер щось розповідав Беверлі Марш, котра, ховаючи хихотіння, прикривала собі рота човником долоні; абсолютно знайомою була бешкетна посмішка на обличчі Річі. Там же, по ліву руку від Беверлі, сидів Едді Каспбрак, а перед ним на столі, поряд із склянкою для води, лежав пластиковий флакон з вигнутою, пістолетного типу рукояттю. Обриси він мав ледь не ультрамодерні, але призначення вочевидь те саме: звісно, це був інгалятор. За одним кінцем столу, дивлячись на це тріо з виразом, в якому змішалася тривога, зачудування й уважність, сидів Бен Генском.

Білл виявив, що його рука поривається до голови, з печального роду здивуванням усвідомивши, що в цю секунду він ледве не погладив себе по тімені, щоб перевірити, чи не повернулося туди якимсь магічним чином волосся — те його руде, гарне волосся, яке він почав втрачати, коли ще був другокурсником у коледжі.

За цим пузир омани лопнув. На обличчі в Річі не було окулярів, побачивши це, Білл подумав: «Він тепер, мабуть, носить контактні лінзи — радше за все. Він так ненавидів ті окуляри». Майці й вельветовим штанам, які він зазвичай носив, прийшов на зміну костюм, якого неможливо було придбати в жодній крамниці готового одягу — Білл на око побіжно оцінив його вартість у дев’ять сотень доларів лише кравецької роботи.

Беверлі Марш (якщо її прізвище досі Марш) стала неймовірно вродливою жінкою. Замість буденного кінського хвостика її волосся, що мало колір майже цілком ідентичний з його колишнім волоссям, тепер розсипалося по плечах її простенької блузки «Шип’н’Шор» каскадом пом’якшених відтінків. У цьому приглушеному освітленні воно стиха само світилося потоками живого приску. При денному світлі, навіть такому, як надворі сьогодні, уявив собі Білл, воно мусить полум’яно палати. Він уловив себе на тому, що думає, яким буде відчуття, якщо зануритися руками в це волосся. «Найстаріша в світі історія, — подумав він з кислою іронією. — Я кохаю свою дружину, але ж себе не обдуриш».

Едді — як це не химерно, але правда — подорослішав до того, що став доволі схожим на Ентоні Перкінса. Обличчя мав дочасно пооране борознами (хоча в рухах здавався дещо молодшим за Річі й Бена) і виглядав усе ж таки старшим завдяки своїм окулярам без оправи — окулярам, які можна було уявити на якомусь англійському адвокаті, що надягає їх, ідучи до Королівського суду або гортаючи обґрунтування справи. Волосся мав коротке, підстрижене в тому давно немодному стилі, що був знаний наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих як «Ліга плюща». Одягнений він був у кричуще картатий піджак, який скидався на щось схоплене з вішака на «пожежному розпродажі» в крамниці чоловічого одягу, яка ось-ось вилетить із бізнесу… проте годинник на зап’ястку мав «Пате Філіп» і перстень на мізинці лівої руки з рубіном. Камінь той був занадто вульгарним й нахабно виставним, щоб бути чимсь іншим, ніж справжнім.

195