Воно - Страница 197

197

— Наскільки я розумію, моя дружина зараз може лежати в ліжку з Аль Пачино, — промовив він, добродушно усміхаючись, і кімната грянула сміхом.

Усі тут знали, чим займаються Білл і Бен, але Білл мав дивне відчуття, що до зовсім-зовсім недавнього часу ніхто з них не пов’язував цих імен — Бена як архітектора, його самого як письменника — з особами тих, кого вони знали в дитинстві. У Беверлі в сумочці знайшлися дві його книжки в м’яких обкладинках — «Джоанна» і «Чорні пороги» — і вона попрохала його їх підписати. Білл попідписував, тим часом зауваживши собі, що обидві книжки в ідеальному стані — так, ніби їх було придбано на ятці в аеропорту, коли Беверлі вийшла з літака.

Подібним же чином Едді повідомив Бену, в якому він захваті від телекомунікаційного центру «Бі-бі-сі» в Лондоні… але в його очах світилося певне збентеження, ніби йому не зовсім вдавалося пов’язувати ту споруду з цим чоловіком… чи з тим старанним товстим хлопчиком, який колись показав їм, як за допомогою поцуплених дощок й іржавих дверей від машини затопити половину Пустовища.

Річі працював диск-жокеєм у Каліфорнії. Він розповів їм, що відомий під ім’ям Людина Тисячі Голосів, і Білл простогнав:

— Господи, Річі, ті твої Голоси завжди були сущим жахом.

— Лестощами ви нічого не досягнете, містуре, — відповів Річі пихато.

Коли Беверлі запитала, чи він носить тепер контактні лінзи, Річі промовив притишеним голосом:

— Підійди-но ближче, бей… бі. Подивись мені в очі.

Беверлі послухалася і радісно вигукнула, коли Річі трішки нахилив голову, щоб вона побачила нижні краї його м’яких лінз «Гідроміст».

— А бібліотека така сама? — запитав Бен у Майка.

Майк дістав гаманець і пред’явив знімок бібліотеки, зроблений з повітря. Зробив він це з гордим виразом людини, яка, коли її спитали про її родину, демонструє знімки своїх дітей.

— Один парубок зняв з легкого літака, — пояснював він, поки фотографія переходила з рук у руки. — Я намагався умовити міську раду або знайти якогось забезпеченого приватного донора, щоб дали достатньо грошей, щоби збільшити цей знімок до розмірів стінного розпису для дитячої бібліотеки. Втім, поки що це даремне діло. А фотографія гарна, еге ж?

З цим усі погодилися. Бен затримав знімок найдовше, вдивляючись у нього невідривно. Нарешті він поплескав пальцем по скляному коридору, що з’єднував дві будівлі:

— Ти ніде більше не впізнаєш оцю штуку, Майку?

Майк усміхнувся:

— Це твій комунікаційний центр, — промовив він, і всі шестеро вибухнули сміхом.

Принесли напої. Усі посідали.

Та мовчанка — раптова, ніякова, незатишна — запала знову. Вони перезиралися.

— Ну? — промовила Беверлі своїм ніжним, злегка хриплуватим голосом. — За що ми вип’ємо?

— За нас, — зненацька відгукнувся Річі. І зараз він не усміхався. Очима він перехопив погляд Білла, і той — з яскравістю такою потужною, що ледве міг її терпіти, — згадав себе й Річі посеред Нейболт-стрит після того, як та істота, що могла бути клоуном, а могла бути й вовкулаком, зникла; згадав, як вони обнімались і плакали. Коли Білл підняв келих, рука в нього тремтіла й трохи пролилося на скатертину.

Річі повільно підвівся на рівні, слідом за ним один по одному це почали робити й інші: першим Білл, потім Бен і Едді, Беверлі, і останнім Майк Хенлон.

— За нас, — промовив Річі і, як у Білла рука, в нього тремтів голос. — За Клуб Невдах 1958.

— За невдах, — повторила Беверлі, дещо смішливо.

— За невдах, — мовив Едді. Обличчя в нього було блідим і постарілим за скельцями окулярів без оправи.

— За невдах, — погодився Бен. Слабенька примара гіркої усмішки торкнулася кутиків його губ.

— За невдах, — тихо сказав Майк Хенлон.

— За невдах, — закінчив Білл.

Вони цокнулись. Випили.

Знову запала тиша, і цього разу Річі її не порушував. Цього разу тиша здавалася необхідною.

Вони знов сіли, і Білл сказав:

— Ну, то розповідай, Майку. Розкажи нам, що тут відбувалося і що можемо зробити ми.

— Спершу поїмо, — відповів Майк. — Поговоримо потім.

Отже, вони їли… і їли вони довго й добре. «Як у тому старому анекдоті про засудженого на смерть, — подумав Білл, але й у нього самого вже дуже давно не траплялося такого чудового апетиту… — відтоді, як я був іще хлопчиком», — спокушувала думка. Їжа не була аж так щоб надзвичайно доброю, але далебі зовсім непоганою, і її було багато. Всі шестеро почали передавати одне одному різні страви — свинячі реберця, мо-ґу-ґай-пін, делікатно стушковані курячі крильця, яєчні рулети, водяні горіхи в обгортках з бекону, нанизані на дерев’яні шпажки смуги яловичини.

Розпочали вони з тарелів з передобіднім асорті, і Річі зайнявся дитячою, але захопливою справою, підсмажуючи кожен шматочок усього на вогні, що палав у горщику в центрі тарелі, яку він ділив разом з Беверлі, — включно з половинкою яєчного рулету й кількома червоними квасолинами.

— Фламбе на моєму столі, я це обожнюю, — повідомив він Бену. — Я б з’їв і лайно на паличці, якби воно було підсмажене над відкритим вогнем у мене на столі.

— А таки, мабуть, їв, — зауважив Білл. На це Беверлі розсміялася так відчайдушно, що їй довелося виплюнути собі в серветку повний рот їжі.

— О Боже, здається, в мене зараз станеться ралф, — видав Річі, ледь не моторошно точно імітуючи голос Дона Пардо, і Беверлі зареготала ще дужче, розшаріла тепер уже яскраво-червоним кольором.

197