Воно - Страница 20

Почуваючись пригніченою, сумуючи за їхнім старим домом у Трейнорі, почуваючись непевно й більш ніж трохи побоюючись того, що чекає попереду, Патті пішла до кімнати, яка мусила стати їхньою спальнею, і лягла на матрац (пружинна сітка ліжка все ще залишалася надворі, у гаражі, і матрац, який лежав просто на широкій, не покритій килимом підлозі, здавався якимсь артефактом, викинутим на незнайомий, підозрілий берег). Забравши голову в руки, вона лежала й плакала там майже двадцять хвилин. Вона відчувала неуникність цього плачу. Материн лист просто викликав його раніше, як ото пил підхльостує свербіння в носі й змушує чхати.

Стенлі хотілося дітей. Їй хотілося дітей. Вони були одностайними в цьому, як і в спільному захопленні фільмами Вуді Аллена, як у більш-менш регулярних відвідинах синагоги, у своїх політичних уподобаннях, нелюбові до марихуани й іще в цілій сотні інших великих і маленьких речей. У їхньому трейнорському будинку була одна вільна кімната, яку вони рівно поділили навпіл. Ліворуч Стенлі мав свій стіл для роботи та крісло для читання; праворуч стояла її швейна машинка й ломберний столик, на якому Патті викладала свої головоломки. Між ними існувала угода щодо цієї кімнати, і то така міцна, що вони рідко про неї згадували вголос — вона просто в них була, як їхні носи або обручки на їхніх лівих руках. Колись ця кімната належатиме Енді або Дженні. Але де ж та дитина? Швейна машинка, кошики з тканинами й ломберний столик, і стіл, і крісло «Лей-Зі-Бой» — усе перебувало на своїх місцях, немовби з кожним місяцем закріплюючись на відповідних позиціях у цій кімнаті, дедалі дужче узаконюючи свою там присутність. Так вона думала, хоча ніколи не могла цілком викристалізувати цієї думки; як і слово «порнографія», це була ідея, що витанцьовувала поза її спроможністю формулювати. Але Патті точно пам’ятала той випадок, коли в неї були місячні й вона відкрила зсувні дверцята на шафці під мийкою у ванній, щоб дістати гігієнічну серветку; пам’ятала, як подивилася на коробку прокладок «Стейфрі» і подумала, що та коробка мало не зарозуміло дивиться на неї, мало не промовляє: «Агов, Патті! Ми твої дітки. Ми єдині дітки, яких ти бодай колись матимеш, і ми голодні. Вигодовуй нас. Вигодовуй нас кров'ю».

У 1976, через три роки після того, як Патті викинула останній цикл пігулок «Оврал», вони з чоловіком відвідали лікаря на ім’я Гаркавий, в Атланті.

— Ми хочемо дізнатися, чи нема тут якихось негараздів, — сказав Стенлі, — і взнати, що ми можемо зробити, якщо вони є.

Вони пройшли потрібні аналізи. Результати показали, що сперматозоїди у Стенлі жваві, що яйцеклітини в Патті плідні, що всі канали, які мусять бути відкритими, дійсно відкриті.

Гаркавий, котрий не носив обручки й мав відкрите, приємне, рум’яне обличчя аспіранта коледжу, який щойно повернувся з зимових канікул після катання на лижах у Колорадо, сказав їм, що справа, можливо, просто в нервах. Він сказав їм, що така проблема аж ніяк не є незвичайною. Він розповів їм, що, як здається, в подібних випадках існує певна психологічна кореляція, у деяких сенсах схожа на статеву імпотенцію — що дужче бажаєш, то менше можеш. Їм потрібно розслабитися. Вони мусять, якщо зможуть, під час заняття сексом геть забути про дітонародження.

Дорогою додому Стен був дратівливим. Патті запитала його — чому?

— Я ніколи цього не роблю, — сказав він.

— Чого не робиш?

— Не думаю про дітонародження під час того.

Вона почала хихотіти, хоча вже почувалася трішки самотньою й наляканою. Тієї ночі, лежачи в ліжку, вже після того, як вона вважала, що Стенлі давно спить, він налякав її, заговоривши у темряві. Голосом безбарвним, проте крізь задавлені сльози.

— Це моя, — промовив він. — Це моя провина.

Вона пригорнулася до нього, намацала, вхопила в обійми.

— Не будь дурником, — сказала вона.

Але серце в ній билося швидко — занадто швидко. Не тільки в тім була справа, що він її налякав; справа була в тому, що він немов зазирнув до її мозку й прочитав потайну впевненість, яку вона там ховала, але сама не знала про неї до ось цієї миті. Бездовідно-безпідставно вона відчувала — знала, — що він правий. Щось тут було негаразд, і це було не в ній. Це було в ньому. Щось таке в ньому.

— Не будь таким йолопом, — прошепотіла вона люто йому в плече.

Він злегка пітнів, і раптом їй стало зрозуміло, що він настраханий. Той страх надходив від нього холодними хвилями; лежати голою з ним раптом стало немов лежати голою перед відчиненим холодильником.

— Я не йолоп і не дурник, — промовив він тим самим голосом, що був на позір безбарвним, але крізь задавлені сльози, — і ти це знаєш. Це я винен. Але я не знаю чому.

— Ти не можеш нічого такого знати, — голос її лунав різким, сварливо, як голос її матері, коли тій було лячно.

І навіть сварячи його, вона тіпнулася всім тілом, стрепенувшись, мов батіг. Стенлі відчув це й ще міцніше обняв її.

— Інколи, — сказав він, — інколи мені здається, я розумію чому. Інколи мені сниться сон, поганий сон, і я прокидаюся і думаю: «Нарешті я зрозумів. Нарешті я зрозумів, що не так». Не лише про те, чому ти не можеш завагітніти, а все. Про все, що є поганого в моєму житті.

— Стенлі, нема нічого поганого в твоєму житті!

— Я не маю на увазі зсередини, — сказав він. — Зсередини все чудово. Я кажу про зовнішнє. Дещо, що мусить скінчитися, але не кінчається. Я прокидаюся з тих сновидінь і думаю: «Усе моє приємне життя було не чим іншим, як лише центром якоїсь бурі, якої я не розумію». Я боюся. А потім воно просто… зникає. Як і годиться сновидінням.