Воно - Страница 201

К оглавлению

201

— Він сам собі заподіяв смерть, чи не так? — глухо озвалася Беверлі. — Ох, Господи, бідний Стен.

Решта всі дивились на Майка, котрий допив свою склянку й сказав:

— Так, він учинив самогубство. Начебто пішов у ванну незабаром по тому, як ми з ним побалакали, набрав води, ліг туди й порізав собі зап’ястки.

Білл подивився вздовж стола, який раптом здався оточеним шокованими, блідими лицями — тіл нема, тільки ці лиця, наче білі кола. Наче білі повітряні кульки, місячні кульки, прив’язані тут якоюсь старою обіцянкою, яка вже давно мусила б втратити силу.

— Як ти дізнався? — запитав Річі. — Це висвітлювалося в тутешніх газетах?

— Ні. Уже певний час я передплачую газети тих міст, що найближчі до всіх вас. Я стежив за вами роками.

— Я шпигую, з кислим обличчям кинув Річі. — Дякую, Майку.

— Це була моя робота, — просто сказав Майк.

— Бідний Стен, — повторила Беверлі. Вигляд у неї був приголомшений, наче вона не в змозі примиритися з цією новиною. — Але ж він був таким хоробрим тоді, давно. Таким… сповненим рішучості.

— Люди змінюються, — промовив Едді.

— Невже? — перепитав Білл. — Стен був… — він поводив руками по скатертині, намагаючись намацати правильні слова. — Він був упорядкованою особистістю. Того роду особистістю, котра розставить книжки в себе в шафі окремо — тут художня література, там документальна, а потім захоче, щоб на кожній полиці вони ще й стояли в абетковому порядку. Я пригадую, як він сказав одного разу — не пам’ятаю, де ми тоді були й що робили, принаймні поки ще не пам’ятаю, але гадаю, то було вже під кінець тих подій. Він сказав, що може витримати жах, але ненавидить бути брудним. Мені це здавалося самою суттю Стена. Можливо, то вже було занадто, коли зателефонував Майк. Стен побачив, що має вибір з двох варіантів: залишитись живим і забруднитися або померти чистим. Можливо, насправді люди не змінюються аж так, як нам про це думається. Можливо, вони просто тужавішають.

Запала мить тиші, а потім Річі промовив:

— Гаразд, Майку. Що відбувається в Деррі? Розкажи нам.

— Я можу розповісти вам дещо, — почав Майк. — Я можу вам розповісти, наприклад, що відбувається зараз, і можу розповісти вам дещо про вас самих. Але я не можу розповісти вам усе, що відбувалось тоді, влітку 1958 року, і не вважаю, що мені бодай колись це доведеться робити. Поступово ви все згадаєте самі. І я боюсь, якщо розповім вам занадто багато, перш ніж мозок кожного з вас сам буде готовий згадати, тоді те, що сталось зі Стеном…

— Може статися з нами? — спитав тихо Бен.

Майк кивнув:

— Так. Саме цього я й боюся.

Подав голос Білл:

— Тоді розкажи нам, що можеш, Майку.

— Гаразд, — відповів той. — Розкажу.

4
НЕВДАХИ ДІЗНАЮТЬСЯ НОВИНИ

— Убивства розпочалися знову, — прямо повідомив Майк.

Він озирнув всіх за столом, а потім його очі зафіксувались на Біллі.

— Перше з «нових убивств» — якщо ви мені дозволите таку доволі моторошну самовпевненість — розпочалося на Мосту Головної вулиці, а завершилося під ним. Жертвою став один ґей, парубок з доволі дитячим характером на ім’я Ейдріан Меллон. У нього була важкої форми астма.

Рука Едді крадькома сягнула боку інгалятора.

— Це трапилося минулого літа, 21 липня, в останній вечір фестивалю «Дні Каналу», такого свята на кшталт… е… е…

— Деррійського ритуалу, — низьким голосом підказав Білл. Його довгі пальці масажували скроні, і було неважко здогадатися, що думає він про свого брата Джорджа… Джорджа, який майже напевне відкрив список жертв, коли це почалося попереднього разу.

— Ритуалу, — спокійно погодився Майк. — Так.

Історію того, що трапилося з Ейдріаном Меллоном, він розповідав їм швидко, без утіхи відзначаючи, як дедалі більшають у них очі. Він розповів їм, про що повідомляла у своїх репортажах «Ньюз», а про що ні… Серед останнього були свідчення Дона Хагарті й Крістофера Анвіна про якогось клоуна, що ховався під мостом, наче троль у тій прадавній казці, клоуна, який, за словами Хагарті, скидався на суміш Роналда МакДоналда й Бозо.

— Це він, — промовив хворобливо захриплим голосом Бен. — То був він, той сучий покруч Пеннівайз.

— Там є ще одна деталь, — промовив Майк, дивлячись на Білла. — Одним зі слідчих — саме тим офіцером, який особисто діставав Меллона з Каналу — був міський коп на ім’я Гарольд Ґарденер.

— Ох, Господи Ісусе, — прошепотів Білл слабеньким, повним сліз голосом.

— Білле, — подивилась на нього Беверлі, а потім поклала свою руку на його. Голос у неї був сповнений зляканого співчуття. — Що в цьому не так, Білле?

— Гарольду тоді було десь років п’ять, — сказав Білл. Його ошелешені очі шукали очей Майка на підтвердження.

— Так.

— Про що це ти, Білле? — спитав Річі.

— Г-г-гарольд Ґарденер — це син Дейва Ґарденера, — відповів Білл. — Дейв тоді жив трохи далі від нас по вулиці, коли Джорджа було в-в-вбито. Це він першим підійшов до Дж-дж… до мого брата й приніс його до нас додому, загорнутого у к-к-ковдру.

Усі сиділи тихо, не кажучи ні слова. Беверлі на мить затулила долонею собі очі.

— Усе це досить добре збігається, чи не так? — нарешті промовив Майк.

— Так, — глухо погодився Білл. — Збігається, авжеж.

— За вами шістьма я стежив роками, як я вже про це казав, — продовжив Майк, — але тільки після того випадку я почав розуміти, навіщо весь час це робив, що для цього була реальна й конкретна причина. Тим не менше, я себе стримував, вичікував, щоб побачити, як розвиватимуться далі події. Розумієте, я вважав, що мушу стати абсолютно впевненим, перш ніж… втручатися у ваші життя. Не на дев’яносто відсотків, навіть не на дев’яносто п’ять відсотків. Тільки сто змусили мене це зробити.

201