Воно - Страница 215

К оглавлению

215

— Господи, — слабенько промовив Едді.

— Давайте вже пристойно уйобувати звідси, — сказав Майк. — Бев ми зможемо перестріти у фойє.

Бев якраз виходила з жіночої вбиральні, коли вони зібралися біля каси. Вона була блідою, але зібраною. Майк сплатив рахунок, поцілував Розу в щоку, і після цього всі вийшли у дощовий післяполудень.

— Когось це змусило передумати? — запитав Майк.

— Не думаю, щоби змусило мене, — сказав Бен.

— Ні, — сказав Едді.

— Що передумати? — перепитав Річі.

Білл похитав головою, а потім подивився на Беверлі.

— Я залишаюсь, — промовила вона. — Білле, що ти мав на увазі, коли сказав: ті самі старі трюки Воно?

— Я думав про написання роману про комах, — почав він. — Те оповідання Ленглаана вперлося в мої думки. А отже, я побачив муху. Ти отримала кров, Беверлі. Чому в тебе на думці була кров?

— Гадаю, через ту кров зі стоку, — відразу ж відповіла Беверлі. — Ту кров, що вихлюпувалася зі стоку у ванній кімнаті в тій старій квартирі, де я жила, коли мені було одинадцять.

Але чи дійсно це було так? Насправді сама Бев так не думала. Тому що коли їй крізь пальці маленькою теплою цівкою бризнула кров, їй у пам’яті миттю спалахнув той кривавий слід ступні, який вона залишала по собі після того, як наступила на розбиту пляшечку парфумів. Том. І…

(«Бевві, я інколи непокоюся, і то сильно»)

її батько.

— Ти теж отримав комаху, — звернувся Білл до Едді. — Чому?

— Не просто комаху, — сказав Едді, — а цвіркуна. У нас у підвалі живуть цвіркуни. Двісті тисяч доларів коштує будинок, а ми не можемо здихатися цвіркунів. Вони нас з розуму зводять по ночах. За пару ночей перед тим, як зателефонував Майк, мені наснився дійсно жахливий кошмар. Мені наснилося, що я прокинувся, а в ліжку в мене повно цвіркунів. Я спробував розстрілювати їх зі свого інгалятора, але коли я натискав гашетку, той видавав лише якесь рипіння, і перш ніж мені прокинутися, я усвідомив, що інгалятор також заповнений цвіркунами.

— Господиня нічого з цього не побачила, — промовив Бен. Він дивився на Беверлі. — Як твої батьки не бачили тієї крові, що виплескувалася зі зливного отвору, хоча вона була повсюди.

— Так, — кивнула вона.

Вони стояли, задивившись одне на одного, під делікатним весняним дощиком.

Майк поглянув собі на годинник.

— Приблизно хвилин через двадцять буде автобус, — сказав він. — Або я можу забрати чотирьох із вас до себе в машину, якщо ми втиснемося. Або можу викликати кілька таксі. Як забажаєте, так і зробимо.

— Гадаю, я піду звідси пішки, — промовив Білл. — Не знаю, куди саме піду, але подихати по дорозі свіжим повітрям наразі здається мені чудовою ідеєю.

— Я викличу таксі, — сказав Бен.

— Я поїду з тобою, якщо підкинеш мене до середмістя, — сказав Річі.

— Окей. А куди ти збираєшся піти?

Річі знизав плечима:

— Поки ще не впевнений насправді.

Решта вирішила чекати автобуса.

— Сьома вечора, — нагадав Майк. — І будьте обережними, усі ви.

Вони погодилися бути обережними, хоча Білл не розумів, як можна правдиво давати таку обіцянку, коли маєш справу з таким грандіозним комплексом невідомих факторів.

Він мало не почав про це казати, але, поглянувши на їхні обличчя, побачив, що вони й самі це розуміють.

Натомість він пішов, коротко скинувши руку на прощання. Мжичка в повітрі приємно відчувалася на обличчі. Прогулянка назад до міста мусить бути довгою, але це також було добре. Йому багато про що треба подумати. Він радів, що возз’єднання вже відбулося і розпочалося діло.

Розділ 11
Пішохідні екскурсії

1
БЕН ГЕНСКОМ РОБИТЬ ВИБІР

Річі Тозіер виліз на перехресті трьох вулиць — Головної, Централ- та Канзас-стрит, — а Бен відпустив таксі на верхівці Горбатого Пагорба. Водієм був той самий Біллів «релігійний приятель», хоча ні Річі, ні Бен цього не знали: Дейв запав у якесь депресивне мовчання. Бен думав, що міг би вийти разом з Річі, але кращим чомусь здавалося, якщо всі вони розпочнуть окремо.

Стоячи на розі Канзас-стрит і Долтрі-кловз, Бен дивився, як таксі знову вливається в потік автомобілів, з руками, глибоко встромленими в кишені, намагаючись викинути собі з голови огидне завершення їхнього обіду. І не міг цього зробити; думки безперервно поверталися до тієї чорно-сірої мухи, що виповзла з віщувального коржика на тарілці Білла, з тими її крильцями в прожилках, розпластаними на спині. Він намагався відвернути свій розум від цього потворного образу, вірив, що досяг у цьому успіху, але за якихось п’ять хвилин усвідомлював, що знов повернувся думками до мухи.

«Я намагаюся це якось виправдати», — подумав він, маючи на увазі не в моральному сенсі, а радше в математичному. Будівлі зводять, засновуючись на  певних природних законах; закони природи можна виразити формулами; формули мусять бути обґрунтованими. Де ж обґрунтування того, що відбулося менш ніж півгодини тому?

«Облиш це, — наказав він собі, і то не вперше. — Ти цього не можеш обгрунтувати, тож облиш».

Дуже добра порада; проблема лише в тім, що прийняти її він не міг. Він пам’ятав, що наступного дня після того, як він на покритому кригою Каналі бачив мумію, його життя пішло звичайним чином. Він розумів, що та істота, чим би вона не була, підійшла тоді дуже близько до того, щоб його запопасти, але його життя продовжувалося: він пішов до школи, написав контрольну з арифметики, після школи пішов до бібліотеки і їв зі звичайною для себе жадобою. Він просто прийняв ту істоту, яку побачив на Каналі, у своє життя, а якщо вона його тоді ледве не вбила… ну, дітей завжди щось ледь не вбиває. Вони, не дивлячись, кидаються через вулицю, вони дуркують на озері й раптом помічають, що запливли далеко на глибину на своїх надувних матрацах і змушені гребти назад, вони падають з гімнастичних драбин собі на гузна та з дерев на голови.

215