Воно - Страница 221

221

Бен почав:

— Я… я їв китайську їжу на обід. Боюся, вона не узгодилася З моїм організмом.

— Якщо вам треба полежати, там є кушетка, в кабінеті містера Хенлона. Ви могли б…

— Ні. Дякую вам, але ні.

Чого йому хотілося, це не полежати, а забратися к чортам з Деррійської публічної бібліотеки. Він подивився вгору на сходовий майданчик. Клоун пропав. Вампір пропав. Але там залишилася повітряна кулька, прив’язана, до кованих перил, які оточували майданчик. На її опуклій шкірці виднілись слова: «ГАРНОГО ДНЯ! ЦІЄЇ НОЧІ ТИ ПОМРЕШ!»

— Ваш читацький квиток готовий, — сказала вона, несміливо торкаючись його руки. — Він вам ще потрібен?

— Так, дякую, — відповів Бен. Він зробив глибокий, тремтливий вдих. — Я дуже перепрошую…

— Я просто сподіваюся, що в вас не харчове отруєння, — сказала вона.

— Не вийде, — подав голос містер Брокгілл, не підводячи голови від де Варгаса й не виймаючи з кутика рота своєї неживої люльки. — Штукерія з примітивної пригодницької літератури. Куля перекидатиметься.

І, заговоривши знову без жодного попереднього усвідомлення, що він зараз заговорить, Бен промовив:

— Картечини, не кулі. Ми майже відразу зрозуміли, що куль ми зробити не зможемо. Я маю на увазі, ми тоді були просто дітьми. Це була моя ідея зробити…

— Шшшш! — прошипів хтось знову.

Брокгілл кинув на Бена дещо зляканий погляд, нібито зібрався щось сказати, та потім знову повернувся до своїх етюдів.

Уже за стійкою Керол Деннер вручила йому маленьку помаранчеву картку з видрукуваним під її верхнім краєм написом ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА. Приголомшений, Бен усвідомив, що це він отримав перший у своєму житті дорослий читацький квиток. Той, що він мав у дитинстві, був канарейково-жовтим.

— Ви певні, що вам не варто трохи полежати, містере Генском?

— Дякую, я почуваюся трішки краще.

— Упевнені?

Він спромігся на посмішку:

— Щодо себе впевнений.

— Вигляд у вас дійсно трохи кращий, — проказала вона, але проказала це з певним сумнівом, немов розуміючи, що так годиться казати, але сама в це не вельми вірячи.

Потім вона потримала книжку під пристроєм для мікрофільмування, якими вони тепер користувалися для реєстрації видаваних? читачам книжок, і Бен відчув доторк ледь не істеричного зачудування. «Це ж та книжка, яку я вхопив з полиці, коли клоун почав пащекувати Голосом Негритосика, — подумав він. — Вона вирішила, що я хочу взяти її почитати. Я вперше за двадцять п’ять років роблю вибір у Деррійській публічній бібліотеці й навіть не знаю, яку саме книжку я вибрав. І понад те, мені це байдуже. Дозвольте мені тільки звідси вибратися, гаразд? І цього буде достатньо».

— Дякую вам, — промовив він, припасовуючи книжку собі під пахву.

— Ми завжди будемо вам раді, містере Генском. Ви певні, що не бажали б прийняти трохи аспірину?

— Цілком певен, — відповів він… і потім завагався. — А ви часом не знаєте, як справи у місіс Старрет, чи як? Барбара Старрет? Вона колись очолювала Дитячу бібліотеку.

— Вона померла, — сказала Керол Деннер. — Три роки тому. Я так розумію, інсульт. Так жаль. Вона була порівняно молодою… п’ятдесят вісім чи дев’ять, мені здається. Містер Хенлон тоді закрив бібліотеку на день.

— О, — тільки й мовив Бен, відчувши порожнечу в серці. Ось що стається, коли ти повертаєшся до своїх колишніх, як це співається в пісні. Глазур на торті солодка, та гірка під нею начинка. Люди тебе забули, або померли, поки тебе не було, або втратили волосся й зуби. А в деяких випадках дізнаєшся, що хтось втратив і розум. Ох, як це прекрасно — бути живим. Господи, Твоя воля.

— Вибачте, — сказала бібліотекарка. — Ви любили її, правда ж?

— Усі діти любили місіс Старрет, — відповів Бен і тут же злякався, що опинився дуже близько до сліз.

— Ви…

«Якщо вона знову в мене спитає, чи зі мною все гаразд, боюся, я дійсно розплачуся. Або закричу. Або ще щось».

Він поглянув собі на годинник і промовив:

— Я дійсно мушу вже бігти. Дякую за те, що виявили до мене таку уважність.

— Доброго вам дня, містере Генском.

«Авжеж. Тому що вночі я помру».

Він подякував їй кивком і вирушив геть. Раз на нього поглянув містер Брокгілл, гостро й підозріливо.

Бен подивився вгору на майданчик, який вінчав ліві сходи. Повітряна кулька так і майоріла там, прив’язана за нитку до кованого мережива перил. Але тепер напис на ній був іншим:

Я УБИВ БАРБАРУ СТАРРЕТ!

— Я, КЛОУН ПЕННІВАЙЗ

Бен відвів погляд, відчуваючи, як у горлі йому знову починає битися пульс. Коли він урешті вибрався надвір, його вразило сонячне світло — хмари над головою розходилися і вниз лилося тепле сонце пізнього травня, роблячи траву неймовірно зеленою й буйною. Бен відчув, як щось почало спадати йому з серця. Йому здавалося, що він залишив позаду, в бібліотеці, якийсь нестерпний тягар… а потім він опустив очі вниз, на книжку, яку собі там випадково вибрав, і зуби в нього клацнули, зійшовшись разом з раптовою, болючою силою. Це була повість Стівена В. Мідера «Бульдозер», одна з тих книжок, які він узяв у бібліотеці того дня, коли пірнув у Пустовище, щоби втекти від Генрі Баверза та його дружків.

А коли вже зайшлося про Генрі, то слід підошви його мотоциклетного чобота досі лежав на палітурці цієї книжки.

221