Натомість вона подзвонила знову: «Чіньг-Чоньг!» Нема відповіді. Вона думала про гарний Бенів віршик і намагалася пригадати точно, коли і як він зізнався в своєму авторстві, і чому на коротеньку мить це викликало асоціацію з тим, як у неї трапився перший менструальний період. Хіба менструації в неї почалися в одинадцять років? Звісно, що ні, хоча груди в неї почали вперше болюче рости приблизно в середині зими. Чому ж… Та потім, перебиваючи, ментальна картина — тисячі граклів на телефонних дротах і на дахах, усі галдикають до безбарвного весняного неба.
«Зараз я піду. Я двічі вже подзвонила; цього достатньо».
Але вона подзвонила знову:
«Чіньг-Чоньг!»
Тепер вона почула чиєсь наближення, і звук був саме таким, як вона собі уявляла: втомлений шепіт старих капців. Вона дико озирнулася навкруги, дуже-дуже близька до того, щоб накивати п’ятами. Чи встигне вона пробігти по бетонній доріжці й заховатися за ріг, залишивши свого батька думати, що це було не що інше, як тільки якісь дітлахи пожартували? «Агов, містере, у вас є принц Альберт у коробці?..»
Вона раптом різко видихнула й мусила напружити горло, бо Те, що воліло звідти видобутися, було сміхом полегшення. Перед нею з’явився зовсім не її батько. У дверях стояла й дивилась на неї висока жінка віком під вісімдесят. Волосся вона мала довге й пишне, здебільшого сиве, проте пронизане жилками найщирішого золота. З-за окулярів без оправи дивилися очі такі сині, як вода в тих фіордах, з яких, імовірно, колись припливли її предки. На ній була пурпурова сукня з муару. Поношена, але все ще пристойна. Зморшкувате обличчя у неї було добрим.
— Слухаю, міс?
— Перепрошую, — промовила Беверлі. Бажання сміятися минулося так само швидко, як і було набігло. Вона зауважила в старої пані на шиї камею. Майже напевне, це була справжня слонова кістка, окантована смужкою з золота такою тонкою, що майже невидимою. — Мабуть, я натисла не ту кнопку. «Або подзвонила не туди навмисне», — шепнув їй власний мозок. — Я хотіла подзвонити до Марша.
— До Марша? — наморщила делікатно лоба стара.
— Так, розумієте…
— Немає тут Марша, — сказала стара пані.
— Але…
— Якщо тільки ви не маєте на увазі Елвіна Марша, чи як?
— Так! — закивала Беверлі. — Мого батька!
Рука старенької піднеслася до камеї, торкнулась її. Вона уважніше вдивлялася в Беверлі, змушуючи її почуватися кумедно юною, немов вона була, приміром, герлскауткою з коробкою печива в руках або, скажімо, розносила якісь жетони — підтримуймо «Тигрів» Деррійської середньої школи. А тоді стара пані усміхнулася… ласкавою, проте смутною усмішкою.
— Ах, то ви колись утратили зв’язок, міс. Мені не хочеться бути тією, хто вам це повідомить, я чужа людина, але ваш батько вже п’ять років як помер.
— Але ж… на дзвінку…
Беверлі знову туди поглянула й видала негучний, розгублений звук, що був не зовсім сміхом. Розхвильована, підсвідомо, але залізно впевнена, що її старий усе ще мусить жити тут, вона прочитала як МАРШ прізвище КЕРШ.
— Ви місіс Керш? — запитала вона. Новина про батька її приголомшила, але вона також почувалася дурнуватою через свою помилку — стара пані могла подумати, що вона ледве вміє читати.
— Місіс Керш, — підтвердила пані.
— Ви… ви знали мого тата?
— Зовсім трішки, — сказала пані Керш. Голос у неї звучав трохи схоже на Йоду з фільму «Імперія завдає удару у відповідь», і Беверлі знову відчула потяг розсміятися. Коли ще її емоції так швидко сіпалися туди-сюди? І справді, вона не могла згадати такого часу… але безрадісно боялася, що невдовзі їй це вдасться. — Він винаймав квартиру на першому поверсі переді мною. Ми бачилися з ним, я в’їжджала, а він виїжджав, протягом кількох днів. Він переїхав на Роворд-лейн. Ви знаєте цю вулицю?
— Так, — кивнула Беверлі. Роворд-лейн відгалужувалася від Нижньої Головної вулиці за чотири квартали далі, де квартирні будинки були меншими й навіть ще жалюгідніше облізлими.
— Я вряди-годи зустрічала його в «Костелло-авеню маркеті», — сказала пані Керш. — І в автопральні, до того як її закрили. Ми час від часу перемовлялися якимсь словом. Ми… дівчино, ви сполотніли. Мені так жаль. Зайдіть, дозвольте мені пригостити вас чаєм.
— Ні, як я можу, — мляво відмовилась Беверлі, хоча фактично відчувала, що дійсно зблідла, як затуманене скло, крізь яке ледве видно. Їй не завадив би чай і стілець, сидячи на якому вона б його пила.
— Ви можете й це зробите, — тепло промовила пані Керш. — Це найменше, чим я можу виправдатися за те, що повідомила вам таку неприємну новину.
Перш ніж вона встигла заперечити, Беверлі зрозуміла, що її вже ведуть похмурим коридором просто в її стару квартиру, яка тепер здавалася набагато меншою, але доволі безтурботною — безтурботною, гадала вона, бо майже все тут стало інакшим. Замість покритого рожевим пластиком столу з його трьома стільцями, тепер тут стояв невеличкий круглий столик, насправді не більший за тумбочку, з шовковими квітами у керамічній вазі. Замість старого холодильника «Келвінейтор» з круглим барабаном згори (її батько постійно з ним морочився, щоб той працював), тепер стояв мідного кольору «Фріджидер». Плита була маленькою, але на вигляд ефективною. А понад нею — аманівська «Радар Рейндж». На вікнах висіли яскраві сині портьєри, а поза ними Беверлі помітила квіткові ящики. Лінолеум, який лежав тут, коли вона була дівчинкою, було зідрано аж до дерев’яної підлоги. Неодноразово вощена, вона м’яко блищала.