Воно - Страница 239

239

— Та ну його нахер, — промовив Річі низьким, не зовсім певним голосом і почав підводитися.

Треба піти до «Таун Хаусу» і трохи здрімнути. Якщо це була їзда Шляхом Спогадів, то йому більш до вподоби лос-анджелеська автомагістраль у годину пік. Той біль в очах був, либонь, лише сигналом про втому від збою добового ритму після перельоту, плюс стрес від зустрічі з минулим, і все це разом, протягом неповного дня. Досить потрясінь; досить розвідок. Йому не подобалося, як його розум перестрибує з одного на інше. Як там та мелодія Пітера Гебріела? «Приголомш цю мавпу». Ну, цю мавпу приголомшено достатньо. Час трохи подрімати, а там, можливо, щось трохи й проясниться.

Підводячись, він знову зачепився поглядом за стенд перед Міським центром. Ураз уся сила збігла йому з ніг і він знову сів. Важко гепнувся.

РІЧІ ТОЗІЕР ЛЮДИНА 1000 ГОЛОСІВ

ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ДЕРРІ, КРАЇНУ 1000 ТАНЦІВ

НА ЧЕСТЬ ПОВЕРНЕННЯ БАЗІКАЛА МІСЬКИЙ ЦЕНТР

З ГОРДІСТЮ ПРЕЗЕНТУЄ РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА

«ВСІ МЕРТВІ»

БАДДІ ХОЛЛІ РІЧІ ВЕЛЕНС БІГ БОППЕР

ФРЕНКІ ЛАЙМОН ДЖИН ВІНСЕНТ МАРВІН ГЕЇ

РЕЗИДЕНТ-БЕНД:

ДЖИМІ ГЕНДРІКС — СОЛО-ГІТАРА

ДЖОН ЛЕННОН — РИТМ-ГІТАРА

ФІЛ ЛАЙНОТ — БАС-ГІТАРА

КІФ МУН — БАРАБАНИ

СПЕЦІАЛЬНИЙ ГІСТЬ-ВОКАЛІСТ — ДЖИМ МОРРІСОН

ВІТАЄМО ВДОМА, РІЧІ!

ТИ ТАКОЖ МЕРТВИЙ!

Річі закляк, ніби хтось вихлюпнув усе повітря йому з легенів… а потім він знову почув той звук, звук, який наполовину був також тиском на шкіру й барабанні перетинки, той гостро-смертоносний шепітний подмух: «Свіііппппп!» Він скотився з лавки на гравій з думкою: «Так ось що вони мають на увазі, коли кажуть про дежавю, тепер і ти це знаєш, не буде потреби перепитувати в когось знову…»

Він ударився плечем і перекотився, дивлячись угору, на статую Пола Баньяна — тільки тепер там був не Пол Баньян. Натомість там стояв розкішний клоун, фантастика з пластику, двадцять футів люмінесцентних кольорів з помальованим гримом лицем, підпертим комічно-космічним жабо. Помаранчеві ґудзі-помпони, штамповані з пластику, кожен завбільшки як волейбольний м’яч, збігали передом його срібного костюма. Замість сокири він тримав величезну низку пластмасових кульок. На кожній було викарбовано два гасла: «ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ТАК САМО РОК-Н-РОЛ» та «РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА „ВСІ МЕРТВІ“».

Річі, відштовхуючись долонями й п’ятами, посунувся назад. Гравій забивався йому ззаду в штани. Він почув, як під пахвою його модного піджака з Родео-драйв дереться шов. Річі перевернувся на живіт, скочив на рівні, похитнувся, озирнувся назад. Клоун дивився вниз на нього. Очі волого оберталися в його очницях.

— А чи я тебе налякав, чоловічку? — прогуркотіло одоробало.

І Річі почув, як його рот, абсолютно незалежно від його закрижанілого мозку, відповідає:

— Дешеві потрясіння в мене в машині на задньому сидінні, Бозо. Ото й усе.

Клоун кивнув і вищирився так, ніби на щось більше він і не очікував. Помальовані криваво-червоним губи розсунулися, показавши зуби, як ікла — кожне з бритвенно-гострим шпичаком.

— Я міг би запопасти тебе просто зараз, якби схотів, — промовило одоробало. — Але попереду мусить бути ще чимало забави.

— Я теж чекаю забави, — почув Річі, як промовляє його рот. — Найбільш з усього забавним буде, коли ми прийдемо відтяти тобі нахер голову, бейбі.

Усмішка клоуна дедалі ширшала й ширшала. Він підняв одну руку в білій рукавиці, і Річі відчув, як викликаний цим рухом вітер здмухнув йому з лоба волосся, як це вже було колись, того дня, двадцять сім років тому. Вказівний палець клоуна вистромився на Річі. Великий, як сволок.

«Великий, як сво…» — подумав Річі, і тут знову вдарив той біль. Заганяючи іржаві шпичаки в м’яке желе його очей. Річі скрикнув, хапаючись собі за обличчя.

— Перш ніж прибирати скалку в сусіда свого з ока, заопікуйся колодою в оці власному, — оголосив клоун, слова його гуркотіли, вібрували, і Річі знову оповило тим солодкавим смородом трупного віддиху одоробла.

Поглянувши вгору, він зробив з півдесятка поспішливих кроків назад. Упершись долонями в рукавицях собі в обтягнуті потішними панталонами коліна, клоун нахилявся.

— Бажаєш іще погратися, Річі? Сподобається, якщо я покажу пальцем на твою цюцюрку й подарую тобі рак простати? Або можу показати на твою голову й подарую тобі гарнюню пухлину мозку — хоча, певен, дехто скаже, що то лише додаток до того, що там і так було. Я можу показати на твій рот і оте дурне теліпайло, твій язик, перетвориться всього лиш на гнійну болячку. Я це можу зробити, Річі. Бажаєш переконатися?

Очі клоуна ширшали, ширшали, і в тих чорних зіницях, кожна велика, як м’яч для софтболу, Річі побачив ту божевільну порожнечу, що напевне існує поза вінцями всесвіту; він побачив якийсь гівняний тріумф, що, як він відчував, може звести його з розуму. І в ту мить він розумів, що Воно було здатне зробити будь-що з того, і навіть більше.

І знов він почув, як промовляє його рот, але цього разу звучав не його власний голос і жоден з його роблених, колишніх чи теперішніх Голосів; це був Голос, якого він ніколи раніше не чув.

Пізніше він розповідатиме іншим, вагаючись, що то був Голос містера Дзиґосракого Ніґґера, гучний і гордий, самопародійний і ущипливий. «Від’їбися, ти, старе білосраке кловняро! — загорлав Річі, і зненацька він уже знову сміявся. — Не застуй м’ні сонця, ти, мазафака! Шо хо’балакаю, де хо’гуляю, великого хера на тебе кладу, бо такого маю! Час маю і натхнення маю, свої плани маю, а ти лайно жуй, геть уйобуй! Чуєш мене, ти, діряве та дике гузно білопике?»

239