Воно - Страница 26

«От тільки там не диски, хіба ні? Там, углибині, ти не Річ Диски Тозіер, віртуозний диджей радіостанції „КЛАД“ і Людина Тисячі Голосів, хіба не так? А те, що там відкривається… то не зовсім двері, хіба ні?»

Він спробував витрусити геть ці думки.

«Що варто пам'ятати, то це те, що я в порядку. Я в порядку, ти в порядку. Річ Тозіер у порядку. Не завадило б викурити сигарету, та й годі».

Він кинув чотири роки тому, але зараз варто було б покурити, атож.

«Там не диски, а мертвяки. Ти був глибоко їх поховав, але саме зараз там відбувається якогось роду землетрус і земля випльовує їх угору, на поверхню. Там, углибині, ти не Річард Диски Тозіер; там, углибині, ти просто Річі Чотириокий Тозіер, і ти зі своїми друзями, і ти такий переляканий, що відчуваєш, ніби твої яйця перетворюються на виноградне желе „Велч“. І там не двері, й вони не відчиняються. Там розколюються домовини і вампіри, про яких ти думав, що вони мертві, знову вилітають на волю».

Сигаретку, лише одну. Навіть «Карлтон» згодилася б, заради Христа солодкого.

«Ми те піймаємо, чотириокий! Ми тобі ЗГОДУЄМО твій йобаний ранець!»

— «Таун Хаус», — озвався чоловічий голос з характерною для янкі вимовою; голос той пробіг через усю Нову Англію, Середній Захід і попід казино Лас-Вегаса, щоб досягти його вуха.

Річ запитав у голосу, чи може той зарезервувати для нього номер у «Таун Хаусі», починаючи з завтрашнього ранку. Голос відповів, що може, а потім запитав, на який термін.

— Не можу сказати. У мене… — Річ затнувся на якусь хвильку.

А що саме було в нього? Мисленими очима він побачив школярика з картатим ранцем, який втікає від грубих мугирів; він побачив хлопчика в окулярах, худенького хлопчика з блідим обличчям, яке немовби кричало: «Вдар мене! Нумо, давай, вдар мене!» кожному зустрічному хулігану. «Ось мої губи! Розтовчи їх мені об зуби! Ось мій ніс! Розкривав його добряче і зламай, якщо зумієш! Вгати по вуху, щоб воно розпухло, як цвітна капуста. Розсічи брову! Ось моє підборіддя, так і просить удару й нокауту! Ось мої очі, такі сині й такі величезні за цими ненависними, ненависними окулярами, за цими окулярами в роговій оправі, одна дужка яких тримається за допомогою клейкої стрічки. Розбий ці окуляри! Вжени скалку скла мені в око і замкни його тим навіки! Чорти забирай!»

Він заплющив очі й промовив:

— Розумієте, у мене бізнесова справа в Деррі. Я не знаю, скільки часу забере трансакція. Як щодо трьох днів, з опцією поновлення?

— З опцією поновлення? — перепитав із сумнівом готельний реєстратор, і Річ терпляче чекав, поки той переварить це в своїй голові. — О, я вас зрозумів! Це вельми добре!

— Дякую, і ще я… e… сподіваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо’аді (заговорив Джон Фіцджералд Кеннеді). Джекі хоче… е… перео’ла’нати… е… Овальний кабінет, і я вже підготував ро’оту цілком гідну мого… е… брафа Боббі.

— Містере Тозіере?

— Слухаю.

— Гаразд… хтось інший втрапив на нашу лінію на кілька секунд.

«Всього лиш один старий політик з ПДП, — подумав Річ. — З Партії Давно Померлих, якщо вам раптом стане цікаво. Хай вас це не хвилює».

Його пробрав дрож, але він знову собі відчайдушно нагадав: «Ти в порядку, Річе».

— Я теж почув, — сказав Річ. — Мабуть, лінії перемкнулися. То як там щодо того номера?

— О, з цим жодних проблем, — сказав клерк. — Бізнес у нас тут, у Деррі, ворушиться, хоча й не процвітає по-справжньому.

— Справді?

— О, ейа, — підтвердив клерк, і Річ знову здригнувся. І це він також був забув — це просте, характерне для півночі Нової Англії. «О, ейа», замість «так».

«Ми те піймаємо, гаденя!» — крикнув примарний голос Генрі Баверза, і Річ відчув, як усередині нього затріщали, відкриваючись, ще домовини; той сморід, що він вловив, був смородом не розкладених тіл, а розкладених спогадів, і в якомусь сенсі це було навіть гірше.

Він повідомив клерку в «Таун Хаусі» номер своєї картки «Америкен Експрес» і поклав слухавку. Потім він зателефонував програмному директору «КЛАД» Стіву Ковелу.

— Що трапилось, Річе? — спитав Стів. Останні рейтинги «Арбітрона» показували «КЛАД» на верхівці людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радіостанцій, тож відтак Стів перебував у пречудовому настрої — дякувати Богу за маленькі радощі.

— Ну, ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, — сказав він Стіву. — Я вшиваюся.

— Вшива… — він дочув нахмуреність у голосі Стіва. — Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.

— Я мушу взути свої бугі-черевички. Я від’їжджаю.

— Що ти маєш на увазі під «від’їжджаю»? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв’ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса, Річе? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню».

— Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.

— Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає говорити з Боббі Расселом. Він не бажає говорити зі мною. Клемонс великий фанат Бафорда Слинь-Поцілуя та Ваєта, вбивці-пакувальника. Він бажає говорити з тобою, друже мій. А я не зацікавлений у тому, щоб роздратований двохсотп’ятдесятифунтовий саксофоніст, якого колись було ледь не запросили до професійної футбольної команди, почав оскаженіло гасати по моїй студії.