Воно - Страница 261

261

Містер Кін сміявся й ляскав себе по худорлявій нозі, наче то був кращий жарт за все його життя. Тоді він нахилився вперед і постукав мене пальцем по коліну.

— Кажу тобі, синку, кому треба було, той дізнався. Деррі — маленьке місто, сам розумієш. Якщо хочеш пустити слово, то просто маєш сказати підхожим людям, і слово саме піде в народ… розумієш? Хочеш іще соломки?

Я взяв одну млявими пальцями.

— Від неї гладшають, — зауважив містер Кін і загиготів. Він виглядав таким старим… безкінечно старим. Двофокусні скельця раз у раз з’їжджали по худому й гострому, як лезо, носі, а тонка шкіра так щільно прилягала до щік, що навіть зморшок не було.

— Наступного дня я прийшов до аптеки зі своєю ґвинтівкою, а Боб Таннер, найстаранніший помічник на моїй пам’яті, приніс рушницю свого татка. Близько одинадцятої того ж дня зайшов Грегорі Коул, купити гідрокарбонатів для содової, і нехай мене грім поб’є, якщо він не мав кольта.45 калібру за поясом.

«Не відстрель собі яйця, Грегу», — сказав я тоді.

«З цієї нагоди я вибрався з лісу, що аж під Мілфордом, а ще маю просто гаспидське похмілля. Тож я напевне відстрелю комусь яйця до заходу сонця», — відповів Грег.

Десь о пів на другу я почепив на двері маленьку табличку зі словами «СКОРО ПОВЕРНУСЯ, ДЯКУЮ ЗА ТЕРПІННЯ», узяв ґвинтівку та вийшов через чорний хід у Провулок Річарда. Я спитав Боба Таннера, чи він не хоче піти зі мною, а він відповів, що краще позбирає рецепти для місіс Емерсон і зустрінеться зі мною пізніше. Він попросив залишити йому хоч одного жевжика, проте я нічого не міг обіцяти.

Канал-стрит була майже безлюдною — ні пішоходів, ні автомобілів. Час від часу проїжджала вантажівка, та й по всьому. Я побачив, як Джейк Піннет перейшов вулицю, тримаючи по ґвинтівці в кожній руці. Він зустрівся з Енді Крісом, і вони попрямували до лав, що колись стояли біля пам’ятника загиблим солдатам, там, де Канал іде під землю.

Піті Веннес, Ал Нелл і Джиммі Гордон сиділи на сходинках перед судом, їли сандвічі та фрукти зі своїх кошиків і вимінювали один в одного кращі шматки, наче школярі під час перерви. Усі троє були озброєні. Джиммі Гордон мав при собі ґвинтівку «Спрінгфілд» часів Першої світової, то вона була більшою за нього самого.

Тут я бачу малого, який іде в напрямку Горбатого Пагорба. Гадаю, то був Зак Денбро, батько твого старого приятеля — того, що став письменником. Так от, Кенні Бортон гукає до малого з вікна зали-читальні Християнських наук: «Краще вшивайся звідси, синку, зараз тут буде стрілянина». Зак глянув на нього, а потім припустив так, наче за ним чорти гналися.

Скрізь були озброєні чоловіки. Вони стояли у дверних прорізах, сиділи на сходинках, визирали з вікон. Трохи далі по вулиці розташувався Грег Коул. Він присів у дверях на порозі, тримаючи на колінах ствол .45 калібру, а перед ним, наче олов’яні зольдатики, вишикувалися рядочком дві дюжини набоїв. Брюс Єгермейер і той швед, Олаф Тераменіус, стояли в тіні під навісом «Перлини».

Містер Кін дивився на мене, дивився крізь мене. Його погляд став неуважним, затуманеним від спогадів і м’яким, як у чоловіка, який згадує найкращі часи свого життя: як забив перший хоум-ран, як упіймав першу форель, таку велику, що її можна було пустити в їжу, як уперше ліг із охочою жінкою.

— Я пам’ятаю, синку, що тоді здійнявся вітер, — замріяно сказав він. — Я чув завивання вітру, чув, як годинник на будівлі суду пробив другу. Боб Таннер підійшов до мене зі спини, а я вже був такий напружений, що мало не відстрелив йому голову. А він лиш кивнув мені та пішов до бакалії «Веннок», тягнучи за собою довгу тінь.

У десять хвилин на третю Бредлі так і не з’явився. Потім — п’ятнадцять, двадцять хвилин на третю, і нічого не відбувалося. Можна припустити, що чоловіки встали та пішли собі, атож? Нічого подібного. Люди стояли по своїх місцях, бо…

— Бо знали, що вони все одно приїдуть, так? — спитав я. — Жодного сумніву не було.

Він просяяв усім обличчям, наче вчитель, якому учень щойно на відмінно прочитав вірша.

— Точно! — сказав він. — Ми знали. Ніхто не говорив про це, ніхто не казав: «Що ж, давайте почекаємо до двадцяти хвилин, і якщо вони не з’являться, мені треба вертатися до роботи». Ми просто сиділи нишком, і в двадцять п’ять хвилин на третю на вершечку Горбатого Пагорба показалися два автомобілі, червоний і темно-синій. Вони спустилися з гори та виїхали на перехрестя. Перший — «ласаль», другий — «шевроле». У «шевроле» сиділи брати Конкліни, Патрік Коді та Марі Гозер. Обидва Бредлі, Меллой і Кітті Донаг’ю їхали в «ласалі».

Вони рушили з перехрестя, і все було гаразд, аж раптом Ал Бредлі так вдарив по гальмах того «ласаля», що Коді замалим у нього не врізався. На вулиці було надто тихо, і Бредлі це відчув. Він був хижим звіром, а звір завжди тримає носа по вітру, коли за ним, наче за ласицею в кукурудзі, ганяються вже цілих чотири роки.

Він відкрив двері «ласаля», став на підніжку, роздивився, а потім махнув Коді рукою, щоб той здавав назад. Коді спитав: «У чому річ, командире?» Я чув його так само ясно, як тебе зараз, і то була єдина фраза, яку я почув від них у той день. Також, пам’ятаю, блимнув сонячний зайчик від дзеркальця — Гозер пудрила свого носика.

Саме тоді Лал Макен та його помічник, Біфф Марлоу, вибігли зі своєї крамниці. Лал загорлав: «Руки вгору, Бредлі, ми тебе оточили», і, перш ніж Бредлі встиг повернути голову, Лал почав стріляти. Спочатку кулі пролітали мимо, але потім він поцілив Бредлі в плече. З дірки одразу побігла темно-червона юшка. Бредлі вхопився за одвірок «ласаля» й ковзнув назад в автомобіль. Він спробував завести двигун, і тоді люди почали палити з усіх стволів.

261