Воно - Страница 272

272

Ніхто, навіть Ригайло, не навідувався до ферми Баверзів без особливої на те потреби. У першу чергу — через божевільного Бутча, а по-друге, їм завжди доводилося допомагати Генрі по господарству: полоти бур’яни, підбирати каміння, рубати дрова, носити воду, складати сіно, збирати достиглу городину — горошок, огірки, помідори, картоплю. Не сказати, щоби хлопці боялися роботи, проте в них удома вистачало власних справ, тож їм не зовсім хотілося пахати на придуркуватого батька Генрі, якому було байдуже, кого й куди бити (одного разу він пройшовся поліном по Віктору Крісу, коли той упустив кошик з помідорами, який тягнув до придорожнього лотка). Отримати духопелика березовою дровинякою — справа не зовсім утішна, але найгірше було те, що Бутч Баверз примовляв при цьому: «Усіх вузькооких повбиваю! Нахер переб’ю всіх вузькооких!»

Ригайло Хаґґінс, не зважаючи на свою тупість, зумів найбільш влучно висловити загальну думку. «Із йобнутими краще не зв’язуватися», — сказав він якось Віктору за два роки до того. Віктор засміявся та погодився.

Але звабливий поклик петард виявився занадто сильним, аби хлопці змогли йому протистояти.

— Знаєш що, Генрі, — сказав Віктор, коли Генрі подзвонив йому о дев’ятій ранку, щоб домовитися про зустріч. — О першій я чекатиму на тебе у вугільному бункері, що скажеш?

— Якщо ти прийдеш до бункера о першій, то мене там не знайдеш, — відказав Генрі. — Справ забагато. А якщо ти прийдеш до бункера о третій, то я напевне буду там. І перший снаряд «М-80» розірветься просто в тебе в задньому проході, Віку.

Вік повагався, але зрештою погодився прийти допомогти Генрі.

Інші також підтягнулися, і п’ятеро здорових хлопців трудилися, наче прокляті, на фермі Баверзів, поки не переробили всіх справ. Невдовзі після обіду Генрі запитав у батька, чи можна йому піти погуляти, і Баверз старший апатично махнув на сина рукою. Бутч уже влаштувався на задньому ґанку в кріслі-гойдалці, збираючись провести вечір із квартою нівроку міцного сидру, перелитого в пляшку з-під молока. На бильцях стояв переносний приймач «Філко», бо того вечора «Ред Сокс» мали грати з «Вашингтонськими Сенаторами» — перспектива, що від неї будь-яку нормальну людину дрижаки пробирали. На колінах у Бутча лежав японський меч у піхвах — військовий трофей, який, за словами самого Бутча, він забрав у помираючого вузькоокого на острові Тарава (насправді він виміняв його в Гонолулу на шість пляшок пива «Будвайзер» та три косяки). Останнім часом, коли Бутч напивався, то неодмінно діставав меч. Оскільки всі хлопці, включно з самим Генрі, були переконані, що рано чи пізно він когось-таки проштрикне своїм сувеніром, то вважали за краще триматися подалі від Бутча, щойно меч з’являвся в нього на колінах.

Не встигли хлопці вийти на дорогу, як Генрі примітив Майка Хенлона, котрий ішов попереду.

— Дивіться, ніґґер! — сказав Генрі, і його очі засяяли, неначе в маленької дитини, яка чекає неминучого приходу Санта Клауса на Святвечір.

— Ніґґер? — спантеличено перепитав Ригайло Хаґґінс, який нечасто бачив Хенлонів, але потім у його тьмяних очах також спалахнув вогник. — Точно! Ніґґер! Улаштуймо йому прочухана, Генрі!

Ригайло важко затупотів по дорозі. Решта подалися за ним, але Генрі схопив Хаґґінса за комір і потягнув назад. Генрі мав більше досвіду переслідування Майка Хенлона й знав, що впіймати його буде нелегко. Той чорний хлопчик умів бігати.

— Він нас не бачить. Давайте просто підемо за ним, але швидко, щоби відстань скоротити.

Тож вони пішли. Збоку п’ятірка мала дивний вигляд: хлопці рухалися так, наче готувалися до якихось незбагнених олімпійських перегонів. Здоровенне черево Лося Седлера колихалося під футболкою з емблемою Деррійської середньої школи. По розпашілому обличчю Ригайла струменів піт. Але дистанція між ними та Майком скорочувалася — спочатку двісті ярдів, потім півтори сотні, потім сотня. Маленький Чорний Самбо ще жодного разу не озирнувся, а вони вже чули, як він насвистував собі під ніс.

— Що ти з ним зробиш, Генрі? — тихо спитав Віктор Кріс. У його голосі чулася звичайна цікавість, але насправді він був занепокоєним. Віднедавна Генрі непокоїв його все більше й більше. Віктор був не проти, якби Баверз просто захотів побити малого Хенлона, або навіть зірвати з нього сорочку чи закинути на найближче дерево штани з білизною, але Кріс був не певен, що Генрі задумав саме це. Цього року вже сталося кілька неприємних зустрічей із дітлахами з Деррійської початкової школи, яких Генрі прозвав «маленькими засранцями». Він звик гнобити та тероризувати цих маленьких засранців, але з початку березня став зазнавати однієї поразки за іншою. Генрі та його команда були наздогнали того чотириокого Тозіера у «Фрізісі», але саме в той момент, коли вони вже збиралися надерти йому дулу, він зумів відірватися. А потім, в останній день перед канікулами, той малий Генском…

Віктор не любив про це згадувати.

Тож Кріса непокоїла ось яка річ: одного разу Генрі міг зайти НАДТО ДАЛЕКО. І Крісові було не до вподоби уявляти це «НАДТО ДАЛЕКО»… хоча такі передчуття раз у раз виринали в його неспокійному серці.

— Спіймаємо його та кинемо у вугільний бункер, — відповів Генрі. — Можна покласти парочку петард йому в черевики та подивитися, як він танцюватиме.

— Але ж не «М-80», Генрі, правда?

Якби Генрі замислив щось подібне, то Віктор одразу б накивав п’ятами. Вибухівка «М-80» неодмінно відірвала би тому ніґґеру ноги, а це вже дійсно було ЗАНАДТО.

272