Воно - Страница 282

К оглавлению

282

«Міс Скавлеть! Міс Скавлеть! — пищить Річі Голосом Негритосика. — Шося мені запарко в тій курильці, міс Скавлеть!»

Білл сміється й каже:

— Ще одне архітектурне звершення інженерного генія Бена Генскома.

Беверлі киває:

— Ми копали собі хатку-клуб, коли ти, Майку, приніс у Пустовище альбом свого батька.

— Господи Ісусе, — вихоплюється в Білла, і він підскакує, як на голках. — Ті фотографії…

Річі похмуро киває:

— Той самий фокус, що відбувся в кімнаті Джорджі. Проте цього разу ми вже всі побачили.

— Я згадав, що сталося з зайвим срібним доларом, — зауважує Бен.

Всі обертаються до нього.

— Перед тим як сюди приїхати, я залишив три інші монети другові, — тихо мовить Бен. — Хай своїм дітям віддасть. Я знав, що був іще четвертий долар, проте не міг згадати, куди він подівся. Я тепер згадав.

Бен дивиться на Білла й продовжує:

— Ми відлили з нього кулю, чи не так? Ти, я і Річі. Спочатку хотіли зробити справжні срібні набої…

— Ми були впевнені, що ти з цим упораєшся, — погоджується Річі. — Але врешті-решт…

— Зазнали н-н-невдачі, — повільно киває Білл. Спогади, наче шматки головоломки, самі по собі стають на свої місця, і він знову чує тихе, далеке клацання. «Ми вже близько», — думає він.

— Ми повернулися на Нейболт-стрит, — каже Річі. — Ми всі.

— Ти врятував мені життя, Великий Білле, — раптом вставляє Бен, але Білл лише хитає головою. Бен наполягає: — А таки врятував.

Цього разу Білл не заперечує. Він підозрює, що саме так і зробив, хоча не пам'ятає напевне… чи це був саме він? Може, Беверлі… не пригадується. Поки що.

— Перепрошую, — каже Майк, — мушу дістати свій пак із холодильника.

— Бери моє, — пропонує Річі.

— Хенлони не п'ють пиво білих людей, — відповідає Майк. — Тим паче, твоє, Базікало.

— Біп-біп, Мікі, — серйозно каже Річі, і Майк виходить по своє пиво на теплій хвилі сміху.

Він умикає світло в підсобці. У маленькій тісній комірці стоять обшарпані стільці, кав'ярник «Сілекс», який уже давно треба почистити, дошка оголошень, заліплена старими записками, квитанціями та графіками чергувань, а ще валяється кілька коміксів «Нью-Йоркер» із жовтими, загнутими сторінками. Майк відкриває холодильник і відчуває, як його проймає студений жах, проймає до кісток, наче мороз, який буває в лютому місяці лише в Деррі, коли здається, що квітень ніколи не прийде. На крижаному потоці випливають сині та оранжеві кульки, десятки повітряних кульок, що переплітаються в новорічний святковий оберемок, і Майк несвідомо загадується крізь страх: «Бракує тільки пісні „У сиву давнину“ у виконанні Гая Ломбардо».Кульки пролітають повз його обличчя та зринають під стелю підсобки. Майкові хочеться закричати, але він не може, бо помічає, що ховалося за кульками, що Воно засунуло йому до пива в холодильник, немов закуску на пізній вечір, після того, як його нікчемні друзі розкажуть свої нікчемні історії та вкладуться спати у свої орендовані ліжка в рідному місті, яке перестало бути для них рідним.

Майк робить крок назад і затуляє обличчя руками, намагаючись позбутися видіння. Він перечіпляється через стілець, замалим не падає та віднімає руки від очей. Вона й досі там — відрізана голова Стена Юріса стоїть біля Майкового пака «Бад Лайт». Та голова належить не дорослому чоловікові, а одинадцятирічному хлопчикові. Його рот відкритий у беззвучному крику, але Майк не бачить ані зубів, ані язика, бо рот напханий пташиним пір'ям. Світло-коричневі, неймовірно великі пір'їни. Він добре знає, якому птахові вони належать. Так. Звісно, так. Він бачив того птаха в травні 1958 року, а пізніше вони всі зустрілися з ним у серпні, а багато років потому, коли він навідував свого помираючого батька, то дізнався, що Вілл Хенлон також уздрів того птаха, як вибирався з палаючої «Чорної мітки». Із понівеченої шиї Стена скрапувала кров і збиралася в густу калюжу на нижній поличці холодильника. В яскравому світлі лампочки вона виблискувала темно-рубіновими кольорами.

— У… у-у… — вичавлює з себе Майк і замовкає. Голова розплющує очі, і ці сріблясті, палаючі очі належать Клоуну Пеннівайзу. Зіниці обертаються до Майка, і губи починають розходитися й стискатися довкола пір'я. Голова намагається щось сказати, може, зробити пророцтво, як ті оракули в грецьких п'єсах.

«Мені захотілося приєднатися до вас, Майку, бо вам без мене не перемогти. Не перемогти, і ти знаєш, чому, чи не так? Якби я з’явився, так би мовити, у повному складі, тоді у вас був би який-не-який шанс. Але я не витримав психічного тиску — нема з американця такого зиску, тож я загув собі на самоті, тямиш, пиріжечку, чи ні? Все, чим ви шестеро можете займатися, це позіхати про старі часи, а потім піти на вірну смерть. Тому я вирішив завчасно вас попередити, аби ви головами не полягли. Головами! Второпав, Майку, старий друже? Догнав, ніґґерський виблядку?»

— Ти не справжній! — кричить Майк, проте з рота не виходить ані звуку, наче з телевізора, в якому вимкнули гучність.

Він не вірить своїм очам, коли голова гротескно підморгує.

282