Воно - Страница 295

295

Едді наливає собі ще одну порцію джину зі сливовим соком. Білл перехиляє чарку бурбону, а Майк відкриває нову бляшанку пива. Беверлі кидає погляд на кульки, що їх Білл прив’язав до проектора на бібліотекарському столі, і похапцем закінчує з третьою порцією «викрутки». Вони вже багато випили, але жоден із них не сп’янів. Річі не розуміє, звідки береться та енергія, але напевне що не з пляшки.

«ДЕРРІЙСЬКІ НІҐҐЕРИ ВІЛЬНІ, МОВ ПТАХИ» — нагадує синя кулька.

«НЕВДАХИ ЗАЗНАЮТЬ НЕВДАЧ, ПРОТЕ СТЕНЛІ ЮРІС БЕРЕ ГОЛОВУВАННЯ НА СЕБЕ» — промовляє оранжева.

Відкриваючи нову бляшанку пива, Річі думає: «То не дуже кепсько, що Воно може прийняти подобу будь-якого чудовиська. Не зовсім погано, що Воно живиться нашими страхами. Виявляється, воно схоже на комічну постановку Родні Денжерфілда».

Едді першим порушує мовчанку:

— Як ви гадаєте, Воно знає, чим ми зараз займаємося?

— Воно тут побувало, чи не так? — питає Бен у відповідь.

— Не думаю, що це має якесь значення, — каже Едді.

Білл киває:

— Це просто візуальні образи. Не впевнений, що Воно таким чином може нас побачити чи дізнатися, що ми задумали. Ти бачиш диктора на телебаченні, але це не означає, що він так само бачить тебе.

— Ці кульки — не просто образи, — каже Беверлі та вказує великим пальцем на оберемок, що висить у неї за спиною. — Вони справжні.

— Неправда, — заперечує Річі, і всі дивляться на нього. — Образи справжні. Це точно. Вони…

Ще один, новий шматок головоломки стає на своє місце, з таким упевненим, потужним клацанням, що Річі доводиться затулити вуха руками. Очі широко розчахуються за скельцями окулярів.

— Господи Ісусе, — раптом скрикує він, хапається за стіл, підводиться, а потім падає назад на свій стілець, наче мішок із зерном. Він тягнеться за бляшанкою пива, перекидає її, потім підбирає та випиває те, що лишилося на дні. Він піднімає очі на Майка, поки всі інші здивовано та занепокоєно дивляться на нього.

— Той біль! — мало не кричить він. — Той біль в очах! Майку! Біль в очах…

Майк киває і починає посміхатися…

— Р-річі? — питає Білл. — У чому справа?

Але Річі його не чує. У голові здіймається хвиля спогадів і затоплює його, наче приплив. Річі кидає то в піт, то в холод, і тепер він розуміє, чому ці спогади приходять поступово. Якби він пригадав усе одразу, то ця хвиля подіяла б на нього, як постріл із психологічної рушниці, що її приставили до скроні. Йому б напевне зірвало дах.

— Я бачив, як Воно прилетіло! — каже він Майкові. — Ми ж разом Його бачили, правда? Ти і я… чи тільки я?

Майк кладе руку на стіл, і Річі хапається за неї.

— Ти бачив, Майку, чи Воно лише мені привиділося? Бачив? Лісову пожежу? Кратер?

— Бачив, — тихо каже Майк та стискає руку Річі у відповідь. Річі на хвильку заплющує очі, думаючи, що ніколи в житті не відчував такої теплої, сильної хвилі полегшення, навіть коли літак компанії «Тихоокеанських Південно-західних Авіаліній», що вирушав із Лос-Анджелеса в Сан-Франциско, заковзав по злітній смузі та виїхав на узбіччя. Ніхто не поранився, навіть не забився. З поличок упало кілька валіз, та й годі. Він стрибнув на жовту аварійну ковзанку та допоміг одній жінці вибратися з літака. Та жінка підвернула ногу, перечепившись через невеликий горбик, що ховався між трави. Вона сміялася та повторювала: «Повірити не можу — я не померла, повірити не можу, просто не можу повірити». Тож Річі, який однією рукою тягнув жінку, а іншою махав пожежникам, які навіжено припрошували пасажирів спускатися з літака, сказав: «Гаразд, ти мертва, ти мертва, так краще?». І вони обоє зареготали, наче несповна розуму. То був сміх від полегшення… але цього разу відчуття було набагато сильніше.

— Про що це ви? — питає Едді, переводячи погляд із Річі на Майка.

Річі також дивиться на Майка, але той хитає головою:

— Твоя черга, Річі. Я вже все розповів, що хотів.

— Ви, мабуть, не знаєте чи не пам'ятаєте, бо тоді вже всі пішли, — каже друзям Річі. — Ми з Мікі виявилися двома останніми гіндіянцями в курильні.

— Курильня, — задумливо каже Білл, і його погляд губиться в незвіданій далині.

— Той пекучий біль в очах, — каже Річі, — який виник під контактними лінзами. Я його вперше відчув, коли Майк подзвонив мені в Каліфорнію. Я тоді не розумів, що воно таке, але зараз збагнув. То був дим. Дим двадцятисемирічної давнини, — пояснює він і звертається до Майка: — Кажеш, психологічний? Психосоматичний? Щось на підсвідомому рівні?

— Я б не сказав, — так само тихо відповідає Майк. — А сказав би, що твої відчуття були такими ж справжніми, як і ці кульки, чи голова, яку я побачив у холодильнику, чи труп Тоні Трекера, на який натрапив Едді. Розкажи їм, Річі.

І Річі каже:

— То сталося за чотири чи п'ять днів після того, як Майк приніс у Пустовище батьків альбом. Гадаю, тільки перевалило за середину липня. Хатка-клуб була готова. Але… курильня, то була твоя ідея, Скирте. Ти її вичитав у одній зі своїх книг.

295