Воно - Страница 305

305

— Непогано, Великий Білле, — мовив Річі.

Він спробував підвестися, та впав на зад. Світ і досі гойдався. Він закашлявся й відвернувся, здогадавшись, що знову зблює, лише за мить до того, як це сталося. Він виригав місивом із зеленої піни та густої, тягучої слини. Він замружився та проквакав:

— Може, хтось хоче перекусити?

— От лайно! — зойкнув зогиджений Бен і зареготав.

— Як на мене, більше схоже на ригаки, — сказав Річі, хоча, насправді, очей він так і не розплющив. — Лайно зазвичай вилізає з іншого боку. Принаймні, в мене. За тебе, Скирте, я не ручаюся.

Коли він нарешті розкрив очі, то за двадцять ярдів побачив хатку-клуб. Вікно та люк були розчинені. З обох пройм і досі йшов дим, хоча й не такий густий.

Цього разу Річі таки зіп’явся на ноги. На мить йому здалося, що він або зомліє, або зблює, або зробить і те, й інше.

— От шиза, — пробурмотів він, спостерігаючи за тим, як гойдається й вигинається світ перед його очима. Коли це минулося, він пошкандибав до Майка. Очі в Майка й досі були червоними, як у кроля, і побачивши, що знизу його штани теж потемніли від вологи, Річі подумав, що, певне, Майк теж простругався.

— Непогано, як на білого чувака, — прохрипів Майк і легенько стукнув його в плече кулаком.

Річі не знав, що сказати, чого майже ніколи не бувало.

До них підійшов Білл. Інші також підтяглися.

— Це ти нас витягнув? — запитав Річі.

— М-ми з Б-беном. В-ви к-к-кричали. Об-бидва к-к-кричали. П-п-проте…

Він озирнувся на Бена.

— Білле, певне, то через дим, — сказав той.

Та в голосі здорованя впевненості геть не було.

— Ти хочеш сказати те, про що я думаю? — просто спитав Річі.

Білл знизав плечима.

— І п-п-про ш-ш-о ж ти д-думаєш, Р-річі?

Та відповів Майк:

— Спершу нас там не було, чи не так? Ви кинулися до хатки, бо почули наші крики, та спершу нас там не було.

— Там було дуже надимлено, — сказав Бен. — Ваші крики самі по собі були доволі лячними. Та те, як ви кричали… це звучало так, наче… ну…

— Крики з-здавалися д-дуже далекими, — сказав Білл.

Страшенно затинаючись, він розповів їм, що, коли вони з Беном спустилися вниз, вони не побачили ані Річі, ані Майка. Вони панічно металися по задимленій хатці, злякавшись, що, коли не встигнуть, їхні друзі помруть від отруєння димом. Урешті Білл намацав чиюсь руку. То був Річі. Він «д-д-добряче смикнув», і Річі вилетів з пітьми. Він був на три чверті непритомним. Коли Білл розвернувся, він побачив, що Бен волочить Майка, схопивши його ведмежою хваткою. Обидва кашляли. Бен викинув Майка назовні.

Бен слухав і кивав.

— Я просто ходив і тицяв рукою в дим, розумієте? Усе, що я робив, — це раз-по-раз виставляв руку невідомо куди, немов хотів із кимось поручкатися. І, Майку, ти вхопився за неї. Добре, що вхопився. Я вже думав, що ти зник.

— Чуваки, з ваших слів, наша хатка аж надто велика, — сказав Річі. — От розказуєте ви, що ходили по ній і таке інше. Але ж вона в нас лише п’ять на п’ять футів.

На кілька секунд запала тиша. Усі вони дивилися на Білла, який стояв, насупившись од задуми.

— В-в-вона й с-сп-справді була більшою, — урешті промовив він. — Ч-ч-чи не т-так, Бене?

Бен знизав плечима.

— Саме так і здавалося. Та це, певне, від диму.

— Ні, не від диму, — відмовив Річі. — Пам’ятаю, що якраз перед тим, як це трапилося, — перед тим, як ми вийшли, я подумав, що там місця, як у залі для танців з кіно. Ну, як у тих мюзиклах. «Сім наречених для сімох братів», чи як там. Майк стояв біля протилежної стіни, і я його майже не бачив.

— Перш ніж ви вийшли? — перепитала Беверлі.

— Ну… я маю на увазі, що… типу…

Вона схопила його за руку.

— Це сталося, так? Це справді сталося! У вас було видіння — просто як у Беновій книзі! — Її обличчя світилося. — Це справді трапилося?

Річі оглянув себе, а тоді Майка. Плисові Майкові штани були роздерті на одному коліні, а його власні джинси світили двома дірками. Він поглянув крізь них і побачив свої роздерті коліна.

— Якщо то було видіння, манав я їх бачити, — промовив він. — Не знаю, що скаже наш Кінґфіш, та коли я залазив до хатки, дірок на колінах у мене не було. Йсусе невмирущий, це ж нові джинси. Ох мені вдома зроблять…

— Що сталося? — одночасно спитали Бен з Едді.

Річі з Майком перезирнулися.

— Бевві, маєш труїлку? — спитав Тозіер.

У неї було дві цигарки, замотані в обривок серветки. Річі взяв одну, вставив до рота, проте, коли вона підкурила йому, він так закашлявся, що одразу ж повернув її Беверлі.

— Не можу. Вибач.

— То було минуле, — сказав Майк.

— Та хер там, — перервав його Річі. — То було не просто минуле. То була доісторика.

— Ага, точно. Ми опинилися в Пустовищі, однак Кендаскіґ шурувала зі швидкістю миля на годину. І в ній було глибоко. Вона була такою скаженою, що просто срака. І в ній плавала риба. Здається, лососі.

— Б-б-батько к-казав, ш-ш-шо риба в К-кендаскіґ уже д-д-давно не в-водиться. Ч-ч-через н-н-нечистоти з к-каналізації.

— Ага, це було давно, ще й як, — сказав Річі. Він невпевнено роззирнувся. — Гадаю, десь із мільйон років тому.

Його слова зустріла могильна тиша. Урешті мовчанку порушила Беверлі.

— То що сталося?

Річі відчував, як у горлі заплигали слова, та довелося виганяти їх силоміць. Його мало не знудило ще раз.

305