Воно - Страница 314

314

— У крамниці мої друзі, — пробурмотів Едді.

— «У крамниці мої друзі!» — провищав Патрік Гокстеттер. — Ой-ой-ой!

Він почав обходити Едді справа.

Едді вже розвертався до нього, коли рука Генрі знову майнула, і цього разу спалахнула інша щока.

«Не плакати, — думав він, — вони хочуть саме цього, та навіть не думай, Едді, Білл би витримав, він би не заплакав, так що не плакати, бо. А»

Віктор ступив наперед і сильно штовхнув Едді просто в груди. Едді спіткнувся, відступивши на півкроку назад, перечепився об Патріка, який присів точно позаду його ніг, і полетів на гравій. Він гепнувся на долівку, обдерши руки. «Вуф!» — повітря вибило з легень.

Наступної миті Генрі Баверс наскочив на нього, притиснув колінами руки та всівся гузном на живіт Едді.

— Маєш каміння, Людино-камінь?! — навіжено прогорлав йому в обличчя Генрі, і Едді більше перелякав божевільний блиск в його очах, аніж біль в руках чи неспроможність відсапатися. Генрі втратив глузд. Десь поблизу хихотів Патрік.

— Хочеш пожбурлятися камінцями? Га? Я дам тобі камінців! Ось! На!

Генрі зачерпнув рукою жменю дрібного щебеню і вмазав нею Едді в обличчя. Баверз втирав гравій в його шкіру, дряпаючи щоки, повіки, губи. Едді відкрив рота й закричав.

— Хочеш каміннячка? Зараз дам! Ось, на, тримай каміння, Людино-камінь! Хочеш камінюччя? Окей! Окей! Окей!

Йому до рота заштовхнули гравію, і дрібні камінчики різали ясна, шкрябали зуби. Едді відчув, як з пломби викресали іскри. Він знову закричав і виплюнув з рота каміння.

— Хочеш добавки? Га? Як щодо кількох камінчиків? Як щодо…

— Перестаньте! Гей, гей! Припиніть! Ти, хлопче! Відчепися від нього! Чув мене? Відчепись, я сказав!

Напівзаплющеними, залитими слізьми очима Едді побачив, як на плече Генрі опустилася велика рука й схопила його за комір та праву шлейку комбінезона. Рука зісмикнула й віджбурнула Генрі. Він приземлився на гравій і одразу зірвався на ноги. Едді зводився повільніше — хотів скочити на ноги, та пружинка зломилася. Він хапав ротом повітря й плювався закривавленим гравієм.

То був містер Ґердо, вдягнений у довгий білий фартух, і вигляд він мав розлючений. Хоча Генрі був вищим десь на три дюйми й важчим футів на п’ятдесят, на обличчі в Ґердо не було страху. Страху там не було тому, що Ґердо був дорослим, а Генрі — пацаном. Однак цього разу, думав Едді, це може не мати жодного значення. Містер Ґердо не розумів. Він не розумів, що Генрі здурів.

— Ану пішов звідси, — сказав, містер Ґердо, ставши мало не ніс в ніс проти кремезного хлопця з похмурим обличчям. — Забирайся, і щоб я тебе тут більше не бачив. Забіяк я не потерплю. Чотири проти одного! Що б сказали ваші матері?!.

Він окинув решту пломенистим, гнівним поглядом. Лось із Віктором опустили очі та заходилися роздивлятися свої кросівки. Патрік витріщався пустими сіро-зеленими очима водночас і на, і крізь містера Ґердо. Продавець подивився на Генрі, та встиг промовити лише «сідайте на велики та…», коли Генрі його добряче штовхнув.

Подив, який за інших обставин міг видатися комічним, розлився обличчям містера Ґердо, коли він полетів назад, розбризкуючи гравій каблуками черевиків. Він спіткнувся об сходи, що вели до дверей, і гепнувся на зад.

— Ах ти ж… — почав було він, та тут на нього впала тінь Генрі.

— Іди всередину, — сказав хлопець.

— Ти… — знову заговорив містер Ґердо, та замовк. Цього разу сам.

Едді зрозумів, що нарешті містер Ґердо це побачив — побачив вогонь в очах Генрі. Він хутко скочив на ноги, аж фартух тріпнувся. Продавець чимдуж побіг до дверей, але спотикнувся на передостанній сходинці й на хвильку припав на одне коліно. Він одразу ж підхопився, та цього було вдосталь, аби позбавити його залишків влади дорослого чоловіка.

Біля самих дверей він, крутнувся до задирак та прокричав:

— Я викликаю поліцію!

Генрі сіпнувся до нього, і містер Ґердо відсахнувся. Едді усвідомив, що це кінець. Яким би неймовірним та немислимим це не здавалося, у крамниці його ніхто не захистить. Настав час дати дьору.

Генрі стояв біля підніжжя сходинок і свердлив очима місце, де щойно був містер Ґердо. Його друзяки прикипіли до землі й витріщалися на цю сцену, вражені та, окрім Патріка Гокстеттера, зовсім не налякані несподіваною поразкою авторитету дорослих. То був шанс для Едді. Він крутнувся на місці й накивав п’ятами.

Хлопець устиг пробігти половину кварталу, перш ніж Генрі озирнувся. ‘

— Хапайте його! — загорлав Баверз із палаючими очима.

Астма чи ні, а того дня їм довелося добряче побігати. Було кілька відрізків, навіть по п’ятдесят футів, протягом яких було важко сказати, чи торкалися хідника підошви його «П. Ф. Флаєрсів», чи ні. На кілька секунд його навіть сп’янила думка, що він справді може від них втекти.

А тоді, перш ніж Едді добіг до Канзас-стрит, де він міг би, нарешті, опинитися в безпеці, зненацька йому поперек дороги виїхав малюк на триколісному велосипеді. Едді вильнув убік, та на такій швидкості йому було б краще перестрибнути хлопця (до речі, хлоп’я звали Річардом Кованом, і він виросте, одружиться, зробить сина на ім’я Фредерік Кован, яке потоне в туалеті, а потім його частково поглине тварюка, що підніметься з унітаза, немов чорний дим, і набуде неймовірної форми) або, принаймні, спробувати.

Однією ногою Едді зачепився за задню підніжку між колесами велосипеда — коли мале гімно шукало пригод, воно могло стати на неї та котитися на триколіснику, як на самокаті. Річард Кован, чийого поки що ненародженого сина двадцять сім років по тому зжере Воно, ледь гойднувся в сідлі. А от Едді зринув у повітря. Він вдарився плечем об хідник, відскочив, упав, проїхався десять футів, зчесавши шкіру на ліктях та колінах. Він саме намагався звестися на ноги, коли Генрі Баверз врізався в нього, наче снаряд з базуки, і він розпластався по долівці. Едді носом поцілував бетон. Чвиркнула кров.

314