Воно - Страница 323

323

— Так, — погодився він. — Визначний був день.

— М-м-мої старі п-післяз-завтра ввечері йдуть в к-к-кіно, — сказав Білл. — Н-на прем’єру. Тоді м-ми їх з-зробимо. С-ср-ср…

— Срібні кульки, — договорив за нього Річі.

— А я гадав…

— Так буде краще, — стиха мовив Бен. — Думаю, ми могли б і кулі зробити, однак самих думок замало. Якби ми були дорослими…

— Ага, якби ми були дорослими, світ осяяла б веселка, — сказала Беверлі. — Дорослі вміють майструвати все, що завгодно, так? Дорослі можуть робити все, що їм заманеться, і в них завжди все виходить, — вона засміялася нервовим, зазубленим сміхом. — Білл хоче, щоб у Нього стріляла я. Як тобі таке кіно, Едді? Зви мене просто Беверлі Оуклі.

— Про що ви торочите? — спитав Едді, та однаково він уже почав здогадуватися.

Бен узявся пояснювати. Вони переплавлять один з його срібних доларів на дві срібні кульки, трохи менші від кульок у підшипниках.

А тоді, якщо в будинку під номером 29 на Нейболт-стрит на них справді чигатиме перевертень, Беверлі прострелить Його голову Білловою «Вишенькою». Па-па, вовкулачка. І, якщо вони не помилялися щодо потвори з багатьма обличчями, — па-па, Воно.

Певне, обличчя Едді перемінилося, бо Річі засміявся й кивнув.

— Чудово тебе розумію, чуваче. Коли Білл заговорив про стрілянину з рогачки, а не батьківського пістоля, я подумав, що в нього останні звивини розпрямилися. Та сьогодні в обід… — він зупинився й кашлянув, бо хотів сказати «сьогодні в обід, після того як твоя мамка дала нам реактивного копняка», а це, вочевидь, було б не дуже добре. — В обід ми сходили на сміттєзвалище. Білл захопив свою «Вишеньку». Ось диви.

З задньої кишені він дістав розплюснуту бляшанку від консервованих ананасів «Дель Монте». Посередині була дірочка з зазубреними краями діаметром у два дюйми.

— Беверлі, камінець, двадцять футів. Як на мене, схоже на тридцять восьмий калібр. Базічелло це переконало. А коли Базічелло в чомусь упевнений, це вам не шо попало.

— Ціляти в бляшанки — одне, — сказала Беверлі. — Якби там було щось інше… щось живе… Білле, ти маєш стріляти. Ну серйозно.

— Н-ні, — відмовив Білл. — Ми в-в-всі с-спробували. Т-ти й сама б-бачила, що з ц-цього в-в-вийшло.

— А що вийшло? — запитав Едді.

Білл взявся розказувати, повільно, гальмуючи, а Беверлі стояла, стиснувши губи в білу лінію, й дивилася в вікно. З причин, які вона не могла собі пояснити, вона не просто боялася — її геть спантеличило те, що трапилося того дня. По дорозі до лікарні вона знову заходилася переконувати їх, що потрібно зробити справжні кулі… не тому, що вона була впевненіша за Білла з Річі в їхній дієвості, а тому, що коли з того будинку й справді щось вилізе, пістолет опиниться в

(Біллових)

чиїхось інших руках.

Та важко сперечатися з фактами. Усі вони взяли по десять камінців, а тоді стріляли з «Вишеньки» по десятьох бляшанках, розставлених на відстані у двадцять футів. Річі поцілив у одну з десяти (та й того разу камінь лише перекинув банку), Бен — у дві, Білл — в чотири, Майк — у п’ять бляшанок.

Здавалося, Беверлі стріляла невимушено й майже не цілилась, та все одно поцілила дев’ять з десяти банок у самісінький центр. Десята перекинулася, коли камінь відскочив від обідка.

— Та сп-першу т-треба виготовити с-с-снаряди.

— Післязавтра ввечері? Мене вже тоді мають виписати, — сказав Едді.

Мати буде не в захваті… та він не думав, що вона сильно пручатиметься. Не після сьогоднішньої розмови.

— Болить рука? — запитала Беверлі.

На ній була рожева сукня, на яку вона попришивала маленькі квіточки, — не така, як уві сні. Мабуть, після того як їх прогнали, вона поверталася додому. Сукня була шовкова або нейлонова, і Беверлі виглядала в ній дуже доросло та водночас і дуже по-дитячому — наче дівчинка, яка вирішила погратися в моду. Вона мала замріяний, далекий вираз. «Закладаюся, вона така сама, коли спить», — подумав Едді.

— Та не дуже, — сказав він.

Вони трохи поговорили, а коми в розмові розставляв грім. Едді не питав, що трапилося, коли вони приходили сюди раніше, і ніхто про це не згадав. Річі дістав «йо-йо», вигуляв песика раз чи два, і сховав його назад.

Розмова забуксувала, і під час однієї з мовчанок щось клацнуло. Едді заозирався й побачив у Білловій руці щось, від чого його серце сполохано закалатало. На мить йому здалося, що він побачив ножа. Та тоді Стен увімкнув горішнє світло, морок розтанув, і Едді побачив, що то всього лише кулькова ручка. В освітленні вони знову стали звичайними, справжніми — його друзями.

— Я подумав, що ми могли б розписатися на твоїй пов’язці, — сказав Білл і подивився Едді просто в очі.

«Та річ не в цьому, — раптово сяйнула Едді моторошна думка. — Це контракт. Великий Білле, ми підписуємо угоду, чи не так? Угоду або ж найближчий її аналог». Він злякався… а тоді йому стало соромно, і він розізлився на себе. Якби він зламав руку трохи раніше, хто б її підписав? Хто, крім його матері або ж, мабуть, доктора Гендора? Його тітоньки в раю?

Це були його друзі, мати помилилася — вони не були поганими друзями. «Певне, не буває поганих чи хороших друзів, — подумалося йому. — Певне, бувають просто друзі — ті, хто лишаться з тобою, якщо тебе скривдили, хто складе тобі компанію й позбавить самотності. Мабуть, за них варто боятися, сподіватися, жити. Певне, за них можна й померти, якщо буде така потреба. Не буває хороших друзів. Не буває поганих друзів. Є лише люди, з якими хочеться бути разом, з якими потрібно бути разом — люди, що збудували домівки в твоєму серці».

323