Воно - Страница 327

327

Голоси долинали звідкись з-за списаних автомобілів — хлопці були лівіше, ближче до краю сміттєзвалища. Беверлі обійшла останню автівку — «студебекера», якому бракувало цілого передка. Привітальний крик умер на її вустах. Рука, яку вона скинула вгору, щоб помахати до друзів, не опустилася, а радше зів’яла.

«О Господи Всевишній, чого вони голі?» — спалахнула в її голові спантеличена думка.

За нею прийшло лячне усвідомлення того, хто це був. Вона заклякла перед розполовиненим «студебекером». Її тінь немов степлером прикололи до п’ят її низьких кросівок. Тієї миті вона була перед ними як на долоні, і якби хтось із тієї четвірки підвів голову й поглянув за межі їхнього кола, то не проґавив би дівчинки з роликовими ковзанами через плече, довгими стрункими ногами й розбитим коліном, на якому й досі виступала кров, роззявленим ротом та яскраво-червоними щоками.

Перш ніж пірнути назад, за «студебекер», вона помітила, що вони, зрештою, не повністю голі: футболок вони не зняли, а от штани спустили до кісточок та повсідалися навпочіпки, немов збиралися похезати (шокований розум Беверлі одразу ж звернувся до виразу, якого її навчили, ще коли вона починала ходити), та хіба ви колись чули про те, щоб четверо хлопчаків хезали одночасно?

Сховавшись, Беверлі одразу вирішила, що треба вшиватися, і то хутко. Серце стугоніло, м’язи обважніли від адреналіну. Вона озирнулася й помітила дещо, на що не звернула уваги, коли йшла туди з думкою, що чує голоси друзів. Ряд автівок по ліву руку був досить рідким — їх не поставили двері в двері, адже десь за тиждень мала приїхати чавилка й перетворити їх на грубі куби блискучого металу. Себто коли вона йшла тим проходом, її могли побачити, й не один раз, і якщо вона відступатиме тим самим шляхом, то кілька разів її буде видно просто чудово, та цього разу її можуть помітити.

А ще вона відчувала певну сороміцьку цікавість — чим вони там у біса займаються?

Вона обережно визирнула з-за «студебекера».

Генрі та Віктор Кріс були розвернені приблизно в її напрямку. Ліворуч від Генрі сидів Патрік Гокстеттер. Ригайло Хаґґінс був до неї спиною. Вона помітила, що в Ригайла була неймовірно велика, неймовірно волохата дупа, і напівістеричне хихотіння зринуло в її горлі, як бульбашки в стакані імбирного елю. Щоб не вибухнути сміхом, їй довелося затиснути собі рот обома руками й знову сховатися за «студебекера».

«Беверлі, треба тікати. Якщо тебе зловлять…»

Не віднімаючи рук від рота, вона глипнула між автівок. Прохід був, певне, з десять футів завширшки, засмічений бляшанками, порослий бур’янами і помережаний мозаїкою битого скла. Пискне, і вони почують її… особливо якщо втратять інтерес до своєї дивної справи. Беверлі подумала про те, як невимушено вона крокувала, йдучи сюди, і її кинуло в холод. Проте…

Чим вони там в біса займаються?

Вона визирнула ще раз, і цього разу побачила нові деталі. Поряд валялися книги й папірці — підручники й зошити. Значить, у них нещодавно скінчилися зайняття в літній школі, яку діти називали Школою Бовдурів, або Школою-доганялкою. І оскільки Генрі з Віком були розвернуті в її бік, вона побачила їхні штуки. Вперше вжитті вона бачила штуки наживо, а не на світлинах в замацаній книжечці, яку минулого року їй показала Бренда Ерровсміт, та було важко роздивитися там бодай щось. Бев побачила, що ці штуки були маленькими трубочками, що звисали між їхніх ніг. У Генрі було щось маленьке й безволосе, та Вікова штука була доволі велика, і її оточував кущ із тоненького чорного волосся.

«У Білла воно теж є», — подумала вона, і раптом усеньке її тіло немов спалахнуло: її тілом прокотилася жарка хвиля, від якої паморочилося в голові й скрутило живіт. У ту мить вона почувалася майже як Бен Генском останнього навчального дня, коли він глипнув на браслет і побачив, як той виграє на сонці… однак до його відчуттів не домішувався жах, який відчувала вона.

Беверлі озирнулася ще раз. Тепер стежка між автівками, що вела до Пустовища, до порятунку, здавалася значно довшою. Вона боялася поворухнутись. Якщо вони довідаються, що вона бачила їхні штуки, буде біда. Не просто кілька потиличників, а справжня біда.

Вона підскочила — зненацька заволав Ригайло Хаґґінс.

— Три фути! — крикнув Генрі. — Бля буду! Три фути! Правда, Віку?

Вік погодився, і вони загуркотіли тролячим сміхом.

Беверлі обережно висунулася з-за «студебекера».

Патрік Гокстеттер розвернувся й підвівся так, що мало не тицьнув Генрі гузном у обличчя. У руці Баверз тримав блискучий сріблястий предмет. Придивившись, Беверлі впізнала запальничку.

— Ти ж казав, що вже йде, — сказав Генрі.

— Йде-йде, — відказав Патрік. — Скажу, коли. Готуйсь!.. Готуйсь, уже пре! Гот… зараз!

Генрі кресанув запальничкою. У ту ж мить почувся рипучий звук, який не сплутаєш ні з чим іншим — звук потужного пердіння. Беверлі гарно його вивчила, бо він часто лунав у її власному домі, зазвичай суботніми вечорами, після квасолі з сосисками. Її батько наминав їх за обидві щоки. Коли Патрік дав газу, а Генрі черконув запальничкою, вона побачила таке, що аж рота розкрила: прямісінько з дупи Гокстеттера вирвалося блакитне полум’я. На думку Бев, воно було схоже на вогонь гасової конфорки.

Хлопці вибухнули своїм тролячим реготом, і Беверлі сховалася за автівку, ледь змагаючись із новим нападом гиржиків.

Вона сміялася, та не тому, що її це розвеселило. По-своєму це було смішно, так, та сміялася вона, бо відчувала суміш глибокої огиди з жахом. Беверлі сміялася тому, що не знала іншого способу справитися з побаченим. Певною мірою це було пов’язано з тим, що вона побачила хлопчачі штуки, та це не пояснювало й найменшої частки того, що вона відчувала. Урешті-решт, вона ж знала, що в хлопців є свої штуки, а в дівчат — свої, і те, що вона їх побачила, можна було назвати «унаочненням». Та те, чим вони займалися, здавалося таким химерним, абсурдним і водночас таким доісторично-примітивним, що, незважаючи на напади сміху, вона відчайдушно хапалася за здоровий глузд.

327