Воно - Страница 349

349

— Застрель його, крихітко, — сказав він абсолютно спокійним, мало не безтурботним голосом. — Застрель його зараз же.

Вовкулака голосно заревів, а тоді задер морду до стелі, і рик перетворився на виття, від якого кров стигла в жилах.

Завивання перейшло у виття. Білл зиркнув на Беверлі, і Воно кинулося до нього. Бен відштовхнув Білла, і той полетів на долівку.

— Пристрель Його! — загорлав Річі. — Заради Бога, пристрель Його!

Вовкулака плигнув уперед, і в Бена не виникло жодних сумнівів, ні тоді, ні пізніше, що Воно точно знало, хто їхній лідер. Білл — ось на кого Воно полювало. Беверлі натягнула гумку й вистрелила. Полетіла куля, і знову мимо цілі, та цього разу снаряд не вильнув. Вона промахнулася більш ніж на фут, продірявивши шпалери над ванною. Білл, чиї руки були вкриті подряпинами й порцеляновими крихтами, вилаявся.

Морда почвари смикнулася до Беверлі, і Його блискучі зелені очі впірилися в дівчинку, яка нишпорила в кишені, шукаючи другу кулю. Не вагаючись ані хвильки, Бен затулив її собою. Джинсові шорти облягали Беверлі надто щільно. Вона вдягла їх не тому, що хотіла когось спровокувати, а просто так. Як і того дня, коли трапилася історія з Патріком Гокстеттером і холодильником. Та й носила вона тогорічну модель. Пальці зімкнулися на кульці, та вона випорснула. Беверлі знову спробувала зловити її. Впіймала. Вона дістала кулю, при цьому вивернувши кишеню — на підлогу посипалися чотирнадцять центів, два квитки з «Аладдіну» та звичайне кишенькове сміття.

Вовкулака кинувся на Бена, який стояв перед Беверлі, намагаючись захистити дівчинку, і при цьому — на лінії вогню. Почвара хижо пригнула голову, щелепи клацали. Бен сліпо простягнув руки до Нього. Реагував він миттєво, і часу лякатися просто не було. Натомість він відчував ясну злість, до якої домішувалися спантеличеність та відчуття того, що гальма реальності заскрипіли, і все зупинилося. Він учепився в грубу, скуйовджену шерсть («Шкура, — подумав він. — Я схопив Його за шкуру») і відчув під пальцями Його череп. Він відштовхував вовчу морду щосили, та, не дивлячись на те, що він був кремезним хлопцем, Воно невблаганно сунуло вперед. Якби Бен не позадкував до стіни, потвора перекусила б його шию.

Воно посунуло на нього. Зеленаво-жовті очі палали. Чудовисько гарчало на кожному видихові. Воно тхнуло каналізацією та ще чимось — диким і неприємним духом, подібним до смороду гнилої ліщини. Воно звело важку лапу, і Бен відскочив убік — так швидко, як тільки міг. Потужні пазури пропороли стіну, лишивши на ній чотири безкровні рани. Він ледве усвідомлював, що Річі кричить якісь слова, а Едді волає до Беверлі, щоб вона стріляла, стріляла, стріляла. Та Беверлі не послухалася. Це був її останній шанс. Та байдуже — вона збилася зробити так, щоб другої спроби було достатньо. Далі трапилося таке, чого вона більше ніколи не переживала. Холодна прозорість пронизала її зір, обриси предметів кристалізувалися, і тривимірність набула небаченої чіткості. Кольори, кути, відстань — усе тепер належало їй. Страху не стало. Вона відчула примітивну жагу мисливця, жагу до певності й остаточності. Пульс уповільнився. Істерична, тремка хватка, з якою вона тримала «Вишеньку», послабилася, а тоді зміцніла й стала природною. Вона глибоко вдихнула. Їй здалося, що легені так ніколи й не наповняться. До неї долинали слабкі, примарні хлопки. Чим би вони не були — байдуже. Вона змістила руку вліво, чекаючи, поки страхолюдна голова Вовкулаки опиниться чітко в розвилці рогачки, під гумкою, натягнутою літерою «V».

Кігті Вовкулаки знову шугонули вниз. Бен спробував їх уникнути… та зненацька опинився в Його лапах. Воно підхопило його так, наче він був малим кошеням. Паща страховища розчахнулася.

— Покидьок…

Він тицьнув пальцем у око потвори. Воно заревло від болю і пропороло другою лапою Бенову сорочку. Хлопець втягнув живота, та один пазур черконув його по грудях до самого живота. Спалахнув пекучий біль. З рани ринула кров і залила його штани та кросівки, закапала на підлогу. Вовкулака пожбурив його до ванної. Бен вдарився головою, перед очима замиготіли зірки. Він одразу ж сів і побачив, що його живіт заюшило кров’ю.

Вовкулака крутнувся назад. З тією самою божевільною виразністю Бен помітив, що на потворі джинси «Леві Стросс». Шви розійшлися. З однієї кишені звисала зашмаркана червона бандана — такі зазвичай носять працівники залізниці. На спині Його сріблясто-помаранчевої куртки був напис «ДЕРРІЙСЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА КОМАНДА КІЛЕРІВ», а нижче — «ПЕННІВАЙЗ». По центру був номер «13».

Воно знову посунуло на Білла. Він уже звівся на ноги й наразі стояв, притиснувшись до стіни, та не зводив з Нього очей.

— Беверлі, стріляй! — знову закричав Річі.

— Біп-біп, Річі, — почула вона власну відповідь — здавалося, джерело звуку знаходилося за тисячу миль від Деррі.

Раптом голова Вовкулаки опинилася там, рівно по центру вилочки. Вона прицілилася в одне зелене око й відпустила чашечку. Жодна її рука не тремтіла — вона стріляла так чітко й природно, як і тоді, коли вони по черзі цілили в бляшанки на звалищі й намагалися з’ясувати, хто з них найвправніший стрілець.

Бен якраз встиг подумати: «О, Беверлі, якщо ти промахнешся й цього разу, ми всі загинемо, а я не хочу вмирати в цій брудній ванній, та я не можу вибратися». Вона не схибила. Зненацька посередині морди з’явилося кругле око, та не зелене, а чорне: Беверлі цілилася в праве око, але промахнулася менш ніж на півдюйма.

349