Воно - Страница 356

356

Підборіддя Тороґуда опустилося до верхнього ґудзика на поплямованій їжею сорочці, брови зсунулися. Він довго-довго мовчав. Надворі стояла зима, і я чув, нехай і дуже слабко, зойки та сміх дітей, що каталися з гірки в МакКаррон-парку. Тиша в маленькій, захаращеній, пропахлій ліками кімнаті Тороґуда тягнулася так довго, що я вже збирався повторити запитання, коли він відповів:

— Знали. Але це не мало значення. Це була своєрідна політика. Ага, щось типу того. Типу міського управління. Тож краще дати тим, хто розуміється на політиці, займатися політикою, а тим, хто знається на міському управлінні, — управлінням. А такі речі краще робляться, якщо в них не вмішується робочий народ.

— То, може, ви насправді говорите про фатум, але боїтеся зізнатися про це вголос? — зненацька спитав я. Питання просто вискочило з мене, і, звісно ж, я не сподівався, що Тороґуд, будучи тупуватим, старим та неосвіченим, відповість на нього… Проте я не здивувався, коли він це зробив.

— Ага, — промовив він. — Мабуть.

Тож поки чоловіки за шинквасом собі балакали про погоду, Еру рубав. Стаґлі Ґреньє нарешті дістав свого «хвать-пістоля». Сокира саме летіла вниз, аби відтяти ще шматочок від Едді Юнга, який уже й так був розчленований. Куля, якою стрелив Ґреньє, втрапила в лезо сокири, висікла іскру й зі свистом кудись зрикошетила.

Ель Катук звівся на ноги й почав задкувати. Він усе ще тримав у руках колоду, з якої здавав карти, а карти сипалися знизу колоди й падали додолу. Клод рушив до нього. Ель Катук простягнув руки. Стаґлі Ґреньє стрельнув ще раз, однак схибив ярдів на десять.

— Клоде, стривай, — промовив Ель Катук. Тороґуд сказав, що скидалось на те, наче Катук намагався посміхнутися. — Мене з ними не було. Я в це ніяким боком не влізав.

Еру лиш загарчав.

— Я був у Міллінокеті, — сказав Ель Катук, і його голос зірвався на крик. — Я був у Міллінокеті, присягаюся іменем матері! Спитай кого завгодно, якщо мені не віриииииш..

Клод замахнувся закривавленою сокирою, і Ель Катук пожбурив залишки колоди йому в обличчя. Сокира зі свистом опустилася. Ель Катук пригнувся. Лезо вгрузло в дерев’яні дошки, якими була обшита задня стіна «Срібного долара». Ель Катук спробував утекти. Клод висмикнув сокиру й устромив держака між кісточки Раундса. Ель Катук гепнувся на підлогу. Стаґлі Ґреньє знову вистрелив в Еру — цього разу йому більше пощастило. Він хотів поцілити в голову оскаженілого лісоруба, та куля влучила Еру в м’ясисте стегно.

Тим часом Ель Катук повз до дверей, перебираючи ногами й руками; волосся звисало йому на обличчя. Гарчачи й белькочучи, Еру ще раз махнув сокирою, і наступної миті відрубана голова Ель Катука вже котилася всипаною тирсою підлогою, а з-поміж зубів у нього чудернацько стирчав язик. Голова стукнулася об ногу лісоруба на ім’я Варні, котрий мало не весь день провів у «Доларі» й доти вже так по-королівському налигався, що не розумів, на морі він чи на землі. Варні буцнув чоботом ту голову, навіть не глянувши, що то було, і крикнув Джоунсі, щоб той приніс йому ще одне пиво.

Ель Катук проповз іще три фути, поливаючи свій шлях кров’ю, що під високим тиском била з обрубка його шиї, а тоді тіло усвідомило смерть, впало й завмерло. Тож полишився сам Стаґлі. Еру розвернувся до нього, та Стаґлі забіг до вбиральні й замкнувся.

Ревучи й викрикуючи нісенітниці, Еру розрубав двері; з підборіддя в нього котилася слина. Він ступив досередини, та, хоча у вогкому закутку й не було вікон, Стаґлі щез. Еру завмер на мить, — голова опущена, потужні руки вимащені й заляпані кров’ю, — а потім заволав і відкинув перекриття з трьома дірками. І саме вчасно, аби побачити, як під щербатою дошкою, прибитою знизу туалетної стіни, зникають чоботи Стаґлі. Весь у лайні, Стаґлі Ґреньє біг Іксчейндж-стрит і волав, що його вбивають. Він пережив ту різницьку вечірку в «Срібному доларі», — власне, єдиний, хто пережив, — однак наслухавшись за три наступні місяці жартів про те, як саме йому вдалося порятуватися, він назавжди полишив Деррі та його околиці.

Еру вийшов з убиральні й став там, важко дихаючи, наче бик після ривка: весь закривавлений, голова опущена, сокира в міцно стиснутих руках.

— Закрий двері, Клоде, бо та діра смердить, аж у носі крутить, — сказав Тороґуд.

Клод кинув сокиру й зробив, як просили. Він копнув геть одну з відрубаних ніг Кінга й пішов до столу з розкиданими по ньому картами, за яким кілька хвилин тому сиділи його жертви. А потім він просто сів та поклав голову на руки. Розмови й пиятика в барі спокійно точилися далі. За п’ять хвилин по тому в бар почали заходити нові люди, а з ними з’явилися й три помічники шерифа (головним був батько Лола Мейкена, і коли він побачив те місиво, в нього стався серцевий напад, і його довелося забрати до кабінету лікаря Шратта). Вони вивели Клода Еру з бару. Він поводився сумирно й скидався на сновиду.

Того вечора всі бари на Іксчейндж та Бейер-стрит роїлися й гуділи від новин про побоїще. Почав роздуватися праведний, п’яного ґатунку гнів, і коли закрилися бари, більш ніж сімдесят чоловіків рушили до центру міста, де стояв будинок суду. У них були ліхтарі й смолоскипи. Хтось мав із собою рушниці, хтось — сокири, хтось — багри з кондаками.

Шериф округу мав прибути з Бенгора на обідньому диліжансі лише наступного дня, а Ґус Мейкен лежав у лікаря Шратта з серцевим нападом. Двійко помічників шерифа, котрі різалися в крибідж у його офісі, почули галас і швиденько забралися звідти. П’яниці увірвалися туди та витягли Клода Еру з його камери. Він майже нічого не сказав — вигляд він мав очманілий, приголомшений.

356