Воно - Страница 358

К оглавлению

358

Цього не зробити. Вода

Згноїла фіранки. Вічка

Розлізлись. Зніми плоть

З машинерії, не будуй

Мостів. Крізь яке повітря

Летітимеш над континентами?

Хай слова падають, як хочуть, —

Може, черкнуть любов навскіс.

То будуть виняткові відвідини.

Вони забагато хочуть порятувати,

Потоп уже зробив свою справу.

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Дивись і карбуй в пам’яті. На землю

Поглянь та й ген за заводи й поля.

Атож, вони пропустять твого коня.

Не мовчи: спитай тоді ліс і ріллю —

Що ти почуєш? Чого прохає земля?

Землю забрали — це вже не домівка твоя.

Карл Шапіро. Путівник для вигнанців

Розділ 19
Часи нічної варти

1
ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:15 НОЧІ

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса…

Щойно Бен Генксом закінчив розповідь про срібні кулі, їм захотілося поговорити, однак Майк сказав, що хоче, аби вони розійшлися й поспали.

— З вас поки що досить, — мовив Майк, та він був такий стомлений, що стало зрозуміло: досить передусім йому. До того ж Беверлі, поглянувши на його змарніле обличчя, подумала, що в нього дійсно хворий вигляд.

— Та це ж іще не все, — сказав Едді. — Як щодо решти? Я все ще не пам’ятаю…

— Майк слушно к-к-каже, — відгукнувся Білл. — Або в-в-виявиться, що па-па-пам’ятаємо, або н-ні. Думаю, п-пригадаємо. В-все, що нам б-було т-треба, ми згадали.

— Може, згадаються якраз потрібні речі? — припустив Річі.

Майк кивнув.

— Побачимося завтра, — він глипнув на годинник. — Тобто вже сьогодні.

— Тут? — спитала Беверлі.

Майк повільно похитав головою.

— Пропоную зустрітися на Канзас-стрит. Там, де Білл ховав свого велика.

— Ходімо на Пустовище, — сказав Едді. Зненацька його шкіра взялася сиротами.

Майк знову кивнув.

На хвильку, поки вони перезиралися, запала тиша. А тоді Білл звівся на ноги, й інші теж слідом повставали.

— А ще ви мусите бути пильними до кінця ночі, — промовив Майк. — Воно було тут, може з’явитися й деінде, де б ви не були. Та від нашої зустрічі мені покращало, — він подивився на Білла. — Гадаю, ми все ще можемо це зробити. Як гадаєш, Білле?

Білл повільно кивнув:

— Так. Гадаю, що можемо.

— Воно це теж знає, — зауважив Майк, — і Воно зробить усе, щоб перевага була на його боці.

— То що ж нам робити, якщо Воно з’явиться? — запитав Річі. — Заткати носа, замружити очі, тричі крутнутися на місці й думати про хороше? Пустити йому в пику чарівного пилу? Заспівати старих пісень Елвіса Преслі? Що?

— Якби я це знав, не було б і проблем, — похитав головою Майк. — Та я впевнений, що існує й інша сила, котра хотіла, щоб ми вижили й завершили цю справу. Принаймні, вона існувала, коли ми були дітьми, — можливо, існує й дотепер. — Він утомлено знизав плечима. — Я гадав, що двох, а то й трьох з вас не стане, поки ми зберемося тут. Зникнете. Або помрете. Та коли ви прийшли… сам ваш вигляд подарував мені надію.

Річі поглянув на годинник.

— Чверть по першій. Час плине швидко, коли весело, правда ж, Скирте?

— Біп-біп, Річі, — озвався Бен із блідою посмішкою.

— Беверлі, прогуляєшся зі мною до «Та-та-таун Хаусу»? — запитав Білл.

— Гаразд, — відказала вона й почала одягати жакет.

Тепер бібліотека здавалася дуже тихою, лячною; тіні роїлися по закутках.

Білл відчув, як даються взнаки останні два дні, як їхній тягар обважує плечі. Якби то вчувалася лише втома, було б не так погано, та, крім цього, йому здавалося, що психіка от-от не витримає; наринула якась дрімота й параноя. Відчуття того, що за ним стежать.

«А що, коли я зараз геть в іншому місці? — думав він. — Мабуть, я в божевільні лікаря Сьюварда, з напівзруйнованим абатством Графа по сусідству та Ренфілдом у камері навпроти: він — зі своїми мухами, я — зі своїми почварами, і обидва впевнені, що вечірка вже почалась, обидва розчепурені, та не в смокінгах, а в гамівних сорочках».

— Як щодо тебе, Р-річі?

Річі похитав головою.

— Мене проведуть Скирт із Каспбраком. Так, чуваки?

— Атож, — погодився Бен. Він зиркнув на Беверлі — та стояла поряд із Біллом — і відчув давній біль. У голові в нього затремтіла ще одна згадка, та, подражнивши його, вона майнула геть.

— А т-ти що скажеш? — звернувся Білл до Майка. — Прогуляєшся з н-нами?

Майк теж похитав головою:

— Не зможу…

Саме тоді Беверлі закричала — пронизливий, болючий звук серед тиші. Склепінчастий купол угорі підхопив його, і сміхом банші покотилася луна, літаючи, кружляючи навколо них.

Білл обернувся до неї; Річі впустив свій піджак, щойно знявши його зі спинки стільця; почувся дзвін розбитого скла — то Едді зачепив рукою порожню пляшку джину.

Беверлі задкувала від них з простягненими руками й обличчям, білим, як хороший друкарський папір.

— Мої руки! — голосила вона, вибалушивши очі, обрамлені бузковими, як схід сонця, тінями. — Мої руки!

— Що… — відкрив було рота Білл, а тоді побачив, як з-поміж її тремтячих пальців повільно скрапує кров. Він рушив до неї, та тієї ж миті несподівано відчув, як його долоні перетнули риски пекучої теплоти. Але болю він майже не відчув. Це більше скидалося на те, як іноді може нити рана, котра вже давно загоїлася.

358