Воно - Страница 360

К оглавлению

360

— А х-х-хіба можна до такого п-п-підготуватися?

— Ти б точно зумів, Великий Білле.

І зненацька те, що вона тримала його за руку, стало водночас чудовим і необхідним. Йому раптом стало цікаво, що він відчує, вдруге в житті торкнувшись її грудей, і він гадав, що до ранку він це дізнається. Тепер вони повніші, зріліші… і його рука знайде волосся, коли він накриє долонею опуклість її mons veneris. «Я кохав тебе, Беверлі… Я кохаю тебе. Бен кохав тебе… і знову кохає. Ми кохали тебе тоді… і кохаємо тебе тепер. І краще б це було правдою, бо починається. Ходу назад немає», — подумав він.

Він озирнувся й за півкварталу від них побачив бібліотеку. Річі та Едді підходили до верхньої сходинки; Бен уже спустився і стояв там, дивлячись їм услід. Руки він сховав у кишені, згорбився, і крізь плавучу призму туману він здавався мало не одинадцятирічним. Знову одинадцятирічним. Якби він міг послати Бену думку, він би послав ось що: «Це не важливо, Бене. Важливо — це любов, увага… Справа в бажанні, пристрасті, а не в часі. Можливо, всі ми отримаємо це, якщо рушимо з блакиті мирноти та в чорну чорноту. Хоч це й слабка втіха, але краще так, аніж ніяк».

— А мій батько знав, — раптом сказала Беверлі. — Одного дня я прийшла з Пустовища, а він просто знав. Чи розповідала я тобі, що він казав, коли скаженів?

— Що?

— «Я хвилююся за тебе, Бевві». Ось що він казав. «Дуже хвилююся», — вона водночас здригнулася й засміялася. — Білле, гадаю, він хотів скривдити мене. Тобто… він робив мені боляче й раніше, та того останнього разу все було інакше. Він був… ну, багато в чому він був дуже дивною людиною. Я любила його. Я дуже його любила, проте…

Вона поглянула на нього — мабуть, чекала, що він це скаже за неї. Та він промовчав. То було щось таке, що вона мусить вимовити сама й для самої себе, раніше чи пізніше. Брехня та самоомана стали баластом, який вона мусила скинути.

— Проте я його й ненавиділа, — випалила вона й на одну довгу мить судомно стиснула його руку. — Раніше я ніколи й нікому цього не казала. Мені здавалося, що, як промовити це вголос, мене вразить Божа блискавка.

— То скажи це ще раз.

— Ні, я…

— Ну ж бо. Болітиме, та воно задовго гноїлося у твоїй голові. Скажи це.

— Я ненавиділа свого тата, — промовила вона й безпорадно заплакала. — Я ненавиділа його, боялася його, ненавиділа його, для нього я ніколи не була хорошою дівчинкою, ніколи не була такою, як він хотів, тож я ненавиділа його, так, але й любила також.

Білл зупинив її і пригорнув до себе. Вона вхопилася за нього панічною хваткою. Сльози Беверлі зволожили його шию. Він не міг не думати про її тіло, таке стигле й пружне. Не бажаючи, щоб вона відчула його ерекцію, він трохи відсторонився… та вона знову притислася до нього.

— Того ранку ми були на Пустовищі, — сказала вона, — грали в квача чи в щось подібне. У щось невинне. І навіть про Воно не говорили — принаймні не тоді… Хоча був період, коли ми говорили про Воно мало не щодня. Пам’ятаєш?

— Так, — погодився він. — М-мало не щодня. Пам’ятаю.

— Було хмарно… і спекотно. Ми весь ранок програлися. Близько одинадцяти тридцяти я пішла додому. Хотіла помитися й з'їсти бутерброд або тарілку супу. А тоді повернутися до вас і бавитися далі. Батьки були на роботі. Та він був там. Він був удома. Він

2
НИЖНЯ ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ. 11:30

жбурнув її через всю кімнату, щойно вона переступила поріг. У неї вирвався здивований зойк, який обірвався, коли вона врізалася в стіну так, що аж плече заніміло. Вона впала на витертий диван, дико озираючись. Двері до вітальні захряснулись. Перед ними стояв її батько.

— Я хвилююся за тебе, Бевві, — проказав він. — Іноді я дуже хвилююся. Сама знаєш. Я ж казав, чи не так? Атож, казав.

— Татусю, що…

Він повільно йшов до неї — сумний, задумливий, безжальний. Вона не хотіла помічати того невблаганного виразу, та він заполонив його обличчя, наче полиск на поверхні брудної стоячої води. Він замислено гриз кісточки своєї правиці. Одягнений він був у штани кольору хакі, а коли вона зиркнула на них, то побачила, що його чоботи лишають на килимі її матері брудні сліди. «Треба буде взяти пилосмок, — недоладно подумала вона, — і прибрати грязюку. Якщо буду в змозі. Якщо він не…»

То була твань. Чорна твань. Її розум збентежено перескочив на інше. Вона знову була в Пустовищі з Біллом, Річі, Едді та іншими. У Пустовищі було одне болотисте місце з подібною багнюкою — там, у байраку, ріс якийсь чагарник, білуватий, як кістка. Річі прозвав його бамбуком. Коли дув вітер, його стебла торохкотіли одне об одне, видаючи звук, подібний до гуркоту вудуїстських тамтамів. То невже її батько спускався в Пустовище? Невже її батько…

БАХ!

Його кулак описав широку орбіту і врізався їй в обличчя. Голова Беверлі відкинулася назад, стукнувшись об стіну. Він запхав великі пальці за пояс і поглянув на неї зі зловісно байдужою цікавістю. Вона відчула, як з лівого куточка нижньої губи в неї побігла цівка теплої крові.

— Я побачив, що ти дорослішаєш, — мовив він, і їй здалося, що він скаже ще щось, та він мовчав.

— Татусю, про що ти кажеш? — стиха спитала вона тремтячим голосом.

— Брехатимеш, Бевві, — я тебе до смерті відлупцюю.

З жахом вона помітила, що він дивиться не на неї, а на літографію від «Кар’єра й Айвза» в неї над головою. Її розум знову перемкнуло, і тепер їй вже було чотири рочки, і вона сиділа у ванні з улюбленим блакитним корабликом та милом у формі Попая, а батько, такий великий та коханий, стояв навколішки в сірих саржових штанях і смугастій майці, з мочалкою в одній руці й склянкою помаранчевої шипучки в другій, милив їй спину й приказував: «Дай-но погляну в твої вушка, Бевві, може, там картопелька проросла? Була б гарна вечеря!» І вона чула, як хихотіла тоді, дивлячись вгору на його дещо обвітрене обличчя — тоді вона вірила, що воно залишиться таким назавжди.

360