Воно - Страница 369

К оглавлению

369

Майк не втримався за стіл. Похитнувшись на здоровій нозі, він упав на підлогу. Телефон повиснув на дроті й колихався перед його обличчям, наче маятник гіпнотизера. Держати ремінь ставало дедалі важче.

— Аговчики, Амосе! — радісно кричав Пеннівайз зі слухавки. — То базіка з тобою Кінгфіш! Шо там як, а я то є тепер Кінгфіш у Деррі, і се то є прафта! Шо скажеш, пацанятко?

— Якщо хтось мене чує, — прохрипів Майк, — якщо є хто справжній за голосом, що я чую, поможіть. Мене звуть Майкл Хенлон, я в Деррійській публічній бібліотеці. Стікаю кров’ю. Якщо ви там, я вас не чую. Мені не дають вас почути. Якщо ви там, будь ласка, покваптеся.

Він ліг на бік, підтягнув ноги, згорнувшись у позу ембріона. Два рази обмотавши ремінь круг правої руки, він зосередився на тому, щоб втримати його, а тим часом світ віддалявся від нього, затьмарений пухкими, схожими на повітряні кульки, сірими хмарами.

— Привітулі-привітулі, діля в те’ як? — кричав Пеннівайз зі слухавки-маятника. — Привітулі, брудна дупуля! Привітулі,

4
КАНЗАС-СТРИТ, 12:20

— сказав Генрі Баверз. — Як діля, мала пизда?

Беверлі миттєво зірвалася на біг. Реакція була швидшою, ніж вони очікували, і вона могла б відірватися від них… якби не її довге волосся. Генрі схопив його за самі кінчики, шарпнув до себе. Він вишкірився їй в обличчя. Його подих був масним, теплим і смердючим.

— Як діля? — поцікавився Баверз. — Кудою це ти? Біжиш погратися зі своїми засраними дружбанами? У мене краща думка — відчикрижу тобі носа й примушу з’їсти. Як тобі таке?

Вона спробувала виборсатись. Генрі засміявся, смикаючи її голову туди-сюди. Ніж загрозливо виблискував на серпневому сонці.

Зненацька загудів автомобільний клаксон — довге, протяжне «бі-бііі!»

— Гей! Гей! Що це ви виробляєте? Ану відпустіть дівчинку!

То була бабуся за кермом доглянутого «форда» 1950 року.

Вона зупинилася біля узбіччя, перехилилася через вкрите рядном сидіння і визирала з пасажирського вікна. Вигляд її розгніваного, чесного обличчя вигнав з очей Віктора Кріса порожній, зачумлений вираз, і він нервово глипнув на Генрі.

— Що…

— Благаю! — пронизливо скрикнула Беверлі. — У нього ніж! Ніж!

Гнів старенької перетворився на суміш тривоги, подиву й страху.

— Що ви, хлопчаки, робите? Облиште її!

Через дорогу (Беверлі бачила це дуже виразно) Герберт Росс підвівся із садового стільця на ґанку, підійшов до билець і поглянув у їхній бік. Обличчя в нього було так само порожнім, як і в Ригайла Хаґґінса. Він згорнув газету, розвернувся й тихенько потупцяв у дім.

— Дайте їй спокій! — зойкнула старенька.

Генрі вишкірив зуби й зненацька кинувся до автівки, потягнувши за собою Беверлі. Вона спіткнулася, впала на одне коліно, та її тягли далі. Біль був нестерпним, нелюдським. Беверлі чула, як вириваються волоски.

Старенька скрикнула й панічно закрутила ручку, підіймаючи вікно. Генрі, так само волаючи, вдарив ножем, та лезо лише ковзнуло склом. Ступня жіночки зіскочила з педалі зчеплення — старий «форд» тричі скакнув уперед, вискочивши на узбіччя, і заглох. Генрі метнувся за авто, Беверлі волоклася за ним. Віктор облизав губи й роззирнувся. Ригайло насунув бейсболку на лоба й спантеличено длубався у вусі.

Бев на мить побачила сполотніле, нажахане обличчя бабці, а тоді стара вдарила долонею по кнопці замка з пасажирського боку, а потім зі свого. Двигун «форда» гаркнув і завівся. Генрі вибив чоботом задню фару.

— Забирайся, стара зсохла курво!

Запищали шини, і бабця з’їхала на дорогу. Зустрічна вантажівка вильнула, щоб уникнути її.-Засурмив клаксон. Знову розпливаючись у посмішці, Генрі повернувся до Беверлі, і вона заїхала ногою в кросівці прямісінько в його яйця.

Від болю посмішка на обличчі Генрі перетворилася на гримасу. Ніж вислизнув з руки й заторохкотів по хіднику. Його друга рука, що гніздилася на голові Беверлі, відсмикнулася, вирвавши ще один волосок (дівчинка скривилася), і він упав на коліна, хапаючись за пах. Вона побачила своє волосся на руці Генрі, і в ту мить весь жах перетворився на шалену ненависть. Вона сильно шморгнула носом і харкнула йому на голову навдивовижу здоровою шмарклею.

А тоді вона розвернулася й дременула геть.

Ригайло прочвалав за нею кроків зо три й зупинився. Вони з Віктором підійшли до Генрі, але той відштовхнув їх, зіп’явся на ноги, обома руками тримаючись за яйця, — це вже не вперше йому влучали в промежину того літа.

Генрі нахилився й підняв викидного ножа.

— …шли, — видихнув він.

— Що-що, Генрі? — занепокоєно перепитав Ригайло.

Баверз подивився на нього — його спітніле обличчя палало від болю й такої лютої, скаженої ненависті, що Ригайло відсахнувся.

— Кажу… піш… ли! — видавив Генрі й пошкутильгав услід за Беверлі, досі тримаючись за пах.

— Нам її вже не піймати, Генрі, — зніяковіло, мало не засоромлено промовив Віктор. — Бляха, та ти ледь на ногах стоїш.

— Впіймаємо, — просичав той. Його верхня губа задерлася й тремтіла в несвідомому собачому вишкірі. На лобі в нього повиступали горошини поту й котилися розпашілими щоками. — Ще й як впіймаємо. Бо я знаю, куди вона пре, — до Пустовища, до свої засраних

5
ДЕРРІЙСЬКИЙ «ТАУН ХАУС», 2:00 НОЧІ

друзів, — сказала Беверлі.

— Га? — Білл поглянув на неї.

369