Воно - Страница 371

371

— Єд-дине, що с-с-спадає на думку, — люди по-п-повертаються, аби в-в-віднайти самих себе, — відповів Білл.

— Жахіття — це тут, — проказала Бев. — Жахіття — це Деррі. У порівнянні з ним Том здається ліліпутом. Тепер я краще бачу його. І ненавиджу себе за роки, проведені з ним… Ти не знаєш… до чого він мене примушував, та йой, я сама радо корилася йому, бо він хвилювався за мене. Я б заплакала… та іноді сорому забагато. Розумієш?

— Не треба, — стиха промовив він і накрив її руку своєю. Вона міцно вхопилася за неї. Сльози бриніли в її очах. — Усі л-л-лажають. Та це н-н-не екзамен. Т-треба старатися, б-боротися, ж-ж-жити, як вважаєш за п-потрібне.

— Я хочу сказати, що не зраджую Тома, не використовую тебе, щоб здихатися почуттів до нього, нічого такого. Для мене це буде чимось… розумним, нормальним і любим. Та я не бажаю кривдити тебе. Або ж обманом змусити до чогось, про що ти потім пожалкуєш.

Він замислився про це, замислився по-справжньому, глибоко й серйозно. Та дивна славна скоромовка «стовпи пхає та штовхає» — і так далі — закружляла в голові, розкидаючи думки. Довгий видався день. Здавалося, наче Майків дзвінок та запрошення на обід до «Нефриту Сходу» трапилися сотню років тому. Їх розділяли стільки історій. Стільки спогадів… наче світлини з Джорджевого альбому.

— Друзі н-не дурять од-дин одного, — відказав Білл і пригорнувся до неї.

Їхні губи зімкнулися, і він почав розстібати її блузку. Вона вхопила його за зашийок і не відпускала, поки інша її рука розстібала й стягувала слакси. На хвильку його тепла долоня лягла на живіт Бев; її трусики миттєво зникли, а потім Білл підсунувся ближче, і вона спрямувала його.

Він увійшов у неї, і вона повільно вигнула спину назустріч його єству, шепочучи:

— Будь моїм другом… Білле, я кохаю тебе.

— Я також тебе кохаю, — промовив він, посміхнувшись у її оголене плече.

Спочатку вони рухалися повільно. Беверлі пришвидшила темп, і Білл відчув, як на його шкірі виступив піт. Його свідомість опустилася нижче, все більше зосереджуючись на точці їхнього єднання. Її єство також відкрилося, вивільнивши звабливий мускусний аромат.

Беверлі відчула наближення піку. Вона рухалася до нього, працювала на нього, не сумніваючись у його появі. Раптово її тіло затнулося й підскочило, оминувши оргазм, — натомість воно злетіло на високе плато, полишивши далеко внизу її чуттєвий досвід із Томом і двома іншими коханцями. Вона усвідомила, що не просто кінчить — то буде вибух ядерної боєголовки. Вона трішки злякалася… та тіло знову піймало ритм. Беверлі відчула, як Білл напружився всередині, як зненацька напружилося всеньке його тіло, і тієї ж миті вона сягнула піку — почала здійматися на нього; насолода була такою потужною, що перетворилася на солодку агонію, що ринула з невідомих шлюзів, і вона вкусила його за плече, щоб заглушити крик.

— О Господи, — схлипнув Білл, і хоча вона не могла сказати напевне, їй здалося, що він плаче.

Білл завмер, і Беверлі подумала, що він вийде з неї, — вона спробувала підготуватися до цієї миті, яка завжди приносила невловиме, незрозуміле відчуття втрати й порожнечі, схоже на відбиток, пустий слід, але натомість відчула сильний поштовх. Вона одразу ж пережила другий оргазм — те, на що, як їй здавалося, вона була нездатна. Вікно пам’яті знову розчинилося, і вона побачила птахів, тисячі птахів, які сідали на верхівку кожного деррійського будинку, кожного телефонного стовпа й поштової скриньки «БСД», весняні птахи в квітневому небі та біль із насолодою, які летіли низько, подібно до того, як видаються низькими весняні небеса. Суміш низького фізичного болю, низької насолоди й дивного ствердного відчуття. Вона стікала кров’ю… вона… вона…

— Ви всі?! — раптово скрикнула вона, ошелешено розчахнувши очі.

Білл напружився й цього разу таки вийшов з її лона, та Бев була така приголомшена, що ледь помітила.

— Що? Беверлі? З т-тобою все до…

— Ви всі? Я кохалася з вами всіма?

Вона побачила, як на обличчі враженого Білла зринув подив, як відвисла його щелепа… і раптове розуміння. Та навіть у своєму зачудуванні вона бачила, що це стало відкриттям не тільки для неї, а й для нього також.

— Ми…

— Білле? Що таке?

— То був т-тв-вій спосіб вивести нас, — промовив він, і тепер уже його очі палали так яскраво, що їй стало лячно. — Беверлі, хіб-ба т-т-ти не р-розумієш? То був т-т-твій спосіб вивести нас! Усі ми… але ж ми були… — раптом він здався їй переляканим, непевним.

— Ти згадав усе до кінця? — спитала Бев.

Він повільно похитав головою.

— Н-ні. Та… — Білл поглянув на неї, і вона побачила, що він нажаханий. — Та все зводиться д-д-до т-того, що ми по-по-побажали знайти вихід. І я не в-впевнений… Беверлі, я не впевнений, що дорослі здатні на це.

Вона мовчки подивилася на нього (здавалося, ця мить тягнулася дуже довго), а потім сіла на край ліжка й механічно роздягнулася. Вона нагнулася до колін, щоб зняти нейлонові панчохи, і в тьмяному світлі він розгледів вигин її хребта — лінії її тіла були плавними й знадливими. Волосся вихлястим каскадам спадало через плече. Білл подумав, що до світанку він знову її забажає, і повернулося відчуття провини, притлумлене лиш ніяковим усвідомленням того, що Одра була за океан звідти. «Кинь ще п’ять центів у джукбокс, — подумав він. — Пісня зветься „Не болітиме, якщо не взнає“». Та біль усе ж вчувався. Десь там, у прогалинах.

371