Воно - Страница 380

380

— Я не хотів тебе тоді кидати, Ригайле, — промовив Генрі. — Тобто, ну, знаєш, якщо ти зараз про це думаєш…

Знову завищало голе сухожилля. Ригайло дивився на нього одним запалим оком. Його губи розійшлися в жахливій посмішці, показалися чорно-сірі ясна, на яких також розрісся цілий садок плісняви. «Що означає та либа?» — запитав себе Генрі. Із тихим шумом авто рухалося Головною вулицею, лишаючи позаду універмаг «Фрізіс» з одного боку вулиці та «їдальню Нен» і кінотеатр «Аладдін» — з іншого. «Либа, яка означає, що він мені пробачив? Либа старого друзяки? Чи либа, яка каже: „Я поквитаюся з тобою, Генрі, поквитаюся за те, що ти покинув нас із Віком?“ Що то за либа?»

— Ти маєш зрозуміти, як усе трапилося, — почав було Генрі, та затнувся.

А як усе трапилося? У його голові все змішалося: думки переплуталися, як пазли, які висипали на картковий стіл у кімнаті для відпочинку в «Джуніпер Гілл». Як воно було, га? Вони пасли того опецька з сукою аж до Канзас-стрит, а потім засіли в кущах і дивилися, як ті двоє видряпуються на насип. Якби вони зникли з поля зору, він з Віктором та Ригайлом облишили б гру в переслідувачів і просто наскочили на них — двоє телепнів краще, аніж жодного, а через деякий час інші б також з’явилися.

Та вони нікуди не зникли. Прихилилися собі до загорожі й патякали, зиркаючи на дорогу. Час від часу вони кидали погляд униз, на Пустовище, та Генрі зі своїми поплічниками сховався надійно.

Генрі згадав, як небо тоді затягнули хмари, що наповзли зі сходу, почало давити на голову. Після обіду мав піти дощ.

А що трапилося далі? Що…

Кістлява, суха рука вхопила його за передпліччя, і Генрі заверещав. Він уже знову почав було занурюватися в м’яку сірість, та жахливий дотик Ригайла й біль, який кинджалом різонув його нутрощі, змусили його скрикнути й повернули до тями. Старий Ригайло справді зогнив до кісток, перетворившись на добриво. Генрі знову пригадалися помідори, які гнили собі тихенько в тінистому закутку їхнього сараю. Йому стало млосно.

Раптом він згадав кінець — принаймні, то був кінець для Ригайла з Віком. Згадав, як щось вийшло з темряви, коли вони стояли в тунелі під риштаком і вирішували, у який бік іти. Щось… Генрі не міг роздивитися, що то було таке. Поки Віктор не загорлав: «Франкенштейн! Це Франкенштейн!» Так і було: Франкенштейнова почвара з ґвинтами, що стирчали з боків його шиї, та глибоким зашитим шрамом на лобі, і чудовисько йшло до них, шаркаючи черевиками, схожими на іграшкові кубики.

— Франкенштейн! — кричав Вік. — Фран…

А потім у нього не стало голови — вона полетіла через весь прохід і стукнулася об кам’яну кладку, липко, болотисто чвакнувши. Мертвотні жовті очі монстра крутнулися до Генрі, і він закляк. Сечовий міхур розслабився, і ногами заструменіла тепла рідина.

Тварюка почовгала до нього, а Ригайло… Ригайло…

— Слухай, я знаю, що дав драпака, — мовив Генрі. — Не треба було тікати. Але… але…

Ригайло лише витріщався.

— Я заблукав, — прошепотів Генрі.

Наче для того, аби сказати Ригайлові, що й він також заплатив свою ціну. Та це був слабкий аргумент, усе одно що сказати: «Та-а-ак, Ригайло, я знаю, що тебе вколошкали, та я загнав у пальця таку злоїбучу друзку…» Та він справді заплатив… і чимало. Він годинами блукав у світі смердючої темряви, а потім, згадалося йому, він почав кричати. У якийсь момент він полетів сторчака — довге, запаморочливе падіння, за час якого він встиг подумати: «О, круто, за хвилину я помру й полишу це місце», — та опинився у швидкому потоці. Йому здалося, десь під Каналом. Він вигулькнув із підземелля, коли небо вже почало тьмянішати, ледве доплив до берега, а там нарешті видерся з Кендаскіґ менш ніж за п’ятдесят ярдів від місця, в якому двадцять шість років по тому втопиться Ейдріан Меллон. Він послизнувся, впав і відрубився. Коли він прокинувся, уже стемніло. Якимось дивом він знайшов дорогу до траси № 2 та зловив авто, яке підкинуло його додому. А там на нього вже чекали копи.

Та то було тоді, а зараз є зараз. Ригайло вийшов навперейми чудовиську Франкенштейну, і воно здерло лівий бік його обличчя до самого черепа — це все, що побачив Генрі, перш ніж утекти. Та тепер Ригайло повернувся, і він на щось показував.

Генрі побачив, що вони зупинилися біля деррійського «Таун Хаусу», і зненацька він усе чудово зрозумів. «Таун Хаус» — єдиний справжній готель, що залишився в Деррі. У 58-му тут були ще «Східна Зірка» в кінці Іксчейндж-стрит та «Спочин Мандрівника» на Торо-стрит. Обидва зникли в часи оновлення й модернізації міста (Генрі знав про це детально — у «Джуніпер Гілл» він жадібно читав кожен щоденний номер «Деррі Ньюз»). Лишився лише «Таун Хаус» та кілька смердючих готельчиків біля міжштатної автомагістралі.

«То он вони де, — подумав він. — Прямо тут. Усі, хто лишився. Сплять у своїх ліжечках, і їм сняться солодкі сни. Або каналізація. Уколошкаю. Уколошкаю одного за одним».

Він дістав пляшку «Тексас Драйвера» і ще раз хильнув. Він відчув, як до паху побігла свіжа цівочка крові, та й сидіння вже стало липким, але від вина йому стало краще — від вина йому стало байдуже. Він був би не проти гарного бурбону, та краще «Драйвер», аніж нічого.

— Слухай, — мовив він до Ригайла. — Вибач, що я накивав п’ятами. Будь ласка… не злись.

Ригайло заговорив уперше й востаннє, та не своїм голосом. Голос, який долинув із гнилого рота, був низьким, могутнім, лячним. Почувши його, Генрі заскиглив. То був голос із місяця, голос клоуна — голос, який він чув уві снах про тунелі й каналізацію, де без упину текла вода.

380