Воно - Страница 411

К оглавлению

411

Один за одним вони пролізли крізь казкові двері до лігва Воно. Білл

7
У ТУНЕЛЯХ / 4:59 РАНКУ

зупинився так раптово, що інші скупчилися позаду, наче вагони потяга, в одному з яких зірвали стоп-кран.

— У чому справа? — гукнув Бен.

— В-в-воно було тут. Ок-к-ко. Па-па-пам’ятаєте?

— Так, — сказав Річі. — Едді зупинив його інгалятором. Уявив, наче там кислота. Казав щось наче про танок якийсь. Круто так сказонув, та я не пам’ятаю точно, що він бовкнув.

— Б-б-байдуже. Ми не п-побачимо того, що вже б-було.

Білл запалив сірника й озирнувся на решту. Їхні обличчя таємниче сяяли у відблисках того слабкого вогника. І вони здавалися дуже юними.

— Й-й-як у вас с-справи, н-народ?

— У нас усе окей, Великий Білле, — проговорив Едді, хоча обличчя в нього було змученим од болю — саморобна Біллова перев’язка почала розлазитись. — Сам ти як?

— Усе о-о-окей, — відповів він і махнув рукою, згасивши сірника раніше, ніж у його світлі вони могли побачити іншу відповідь.

— Як так сталося? — спитала Беверлі в Білла, навпомацки торкнувшись його руки. — Білле, як вона?..

— Т-т-тому що в р-розмові пр-проскочила назва м-м-міста. В-вона п-поїхала за мною. У м-м-мить, коли я п-п-промовляв н-назву, го-го-голос у г-голові б-благав мене з-з-заткнутись. Т-та я н-н-не по-по-послухав, — він безпорадно похитав головою в пітьмі. — Та навіть якщо в-вона п-п-приїхала в Д-д-деррі, я не р-р-розумію, як в-вона потрапила в к-к-каналізацію. Якщо її с-с-схопив не Г-г-генрі, то х-х-хто?

— Воно, — озвався Бен. — Ми ж знаємо, що Воно не завжди виглядає потворно. Воно могло прийти до неї й сказати, що ти в біді. А потім забрало її сюди, щоб… гадаю, щоб розчавити тебе. Вбити нашу відвагу. Бо саме цим ти завжди й був, Великий Білле. Нашою відвагою.

— Том… — тихо, задумливо промовила Беверлі.

— Х-х-хто? — Білл запалив ще одного сірника.

Вона поглянула на нього мало не з відчайдушною чесністю.

— Том. Мій чоловік. Він також знав. Принаймні здається, що я згадувала назву міста при-ньому — так само, як ти при Одрі. Я… не знаю, чи він його запам’ятав. Тоді він саме дуже розлютився на мене.

— Господи, що це таке? — застогнав Річі. — Якась мильна опера, в якій раніше чи пізніше з’являються геть усі?

— Це не м-мильна опера, — проказав Білл хрипким голосом, — а в-в-вистава. Ц-циркова вистава. Бев уз-зяла й в-в-вийшла з-заміж за Г-г-генрі Б-баверза. Вона п-поїхала, то ч-чого б і й-й-йому сю-сюди не з-завітати? Адже сп-сп-справжній Г-генрі с-саме так і в-в-вчинив.

— Ні, — мовила Беверлі. — Я не виходила за Генрі. Я побралася зі своїм батьком.

— Коли й той, і інший тебе лупцювали, то яка різниця? — спитав Едді.

— С-с-с-таньте коло мене, — сказав Білл. — Б-б-ближче.

Вони підійшли до нього. Білл простягнув руки, ухопився за Річі й за здорову руку Едді. За мить всі вони стояли колом так само, як колись, коли їх було семеро. Едді почув, як хтось обійняв його за плечі з іншого боку. Відчуття було теплим, втішним та дуже знайомим.

Біллові здалося, що повернулася сила з минулого, та з відчаєм він зрозумів, що все змінилося. Сила була далеко не такою ж потужною — вона тремтіла й вібрувала, наче свічка в затхлому приміщенні. Зловісна й густа темрява підступилася ближче. А ще він чув сморід Воно. «У кінці цього тунелю, зовсім недалеко, стоять двері з позначкою на них, — думав він. — Що за тими дверима? Я цього й досі не пригадую. Пам'ятаю, як розпрямив та змусив задерев'яніти пальці, аби вони не тремтіли, пам'ятаю, як штовхнув двері й вони розчинилися. Пригадую навіть той потік світла, що ринув з дверей, як він здавався мало не живим, наче він був не просто світлом, а флуоресцентними зміями. Пам'ятаю той сморід: тхнуло, наче від мавпятника у великому зоопарку, ба навіть гірше. А тоді… нічого».

— Х-х-хтось із в-вас пригадує, як В-воно виглядало? Ч-чим Воно б-б-було?

— Ні, — відказав Едді.

— Гадаю, що… — заговорив Річі, а потім Білл майже побачив, як його друг хитає головою. — Ні.

— Ні, — озвалася Беверлі.

— А-а… — почав було Бен. — Цього я й досі не пам’ятаю. Чим Воно було… та як ми перемогли Воно.

— Чудь, — сказала Беверлі. — Ось чим ми його подолали. Та не можу згадати, що це означає.

— Т-т-тримайтеся б-ближче до ме-мене, — мовив Білл. — А я т-триматимус-ся біля в-в-вас, народ.

— Білле, — раптом проговорив Бен навдивовижу спокійним голосом. — Сюди щось іде.

Білл прислухався. Він почув човгання упереміш із важким тупотінням — хтось ішов до них.

— О-о-одро! — гукнув він… хоча й так знав, що то не вона.

Що б не наближалося до них із темряви, воно було вже ближче.

Білл черкнув сірником.

8
ДЕРРІ / 5 РАНКУ

Перше, що пішло не так в останній травневий день 1985 року, трапилося за дві хвилини до офіційного сходу сонця. Аби зрозуміти всю глибину хибності цієї оказії, потрібно знати два факти, відомі Майкові Хенлону (наразі він лежав без свідомості в Деррійському міському шпиталі), і обидва стосувалися Баптистської церкви Благодаті Господньої, яка стояла на розі Вітчем- та Джексон-стрит ще з 1897 року. Її вінчав стрункий білий шпиль, що був невід’ємним елементом кожної протестантської церкви в Новій Англії. Одразу під ним на вежі був годинник, що дивився на всі чотири сторони, — його змайстрували в самій Швейцарії та привезли в Деррі 1898 року. Єдиний подібний годинник стояв за сорок миль звідти, посеред головної площі Гейвена.

411