Воно - Страница 418

К оглавлению

418

— Окей, та що воно таке?! Що таке Чудь?!

— Хай мені грець, якщо знаю! — проволав Річі й побіг до Білла, в тінь Воно.

Воно присіло на задні лапи, а передні вимахували в повітрі якраз над головою Білла. І Стен Юріс — змушений наблизитися, присилуваний наблизитися попри всі інстинкти свого тіла й розуму — побачив, що Білл прикипів поглядом до Його очей, очей, з яких лилося моторошне, мертвотне світло. Блакить проти нелюдських рубінів. Стен зупинився, зрозумівши, що розпочався ритуал Чудь.

2
БІЛЛ У ПОРОЖНЕЧІ / РАНО

— хто ти й чому ти прийшов до Мене?

Мене звуть Білл Денбро. І ти знаєш, чому я тут. Ти вбила мого брата, і я прийшов Тебе вбити. Ти обрала не того хлопчика, лярво.

— Я вічне. Я — Пожирач Світів.

Справді? Та невже? Ну, сестро, ти повечеряла востаннє.

— ти безсилий; ось де міць — тут; відчуй її, шмаркачу, а тоді спробуй розказати, як ти збираєшся вбити Вічність. Гадаєш, ти бачиш Мене? Ти бачиш лиш те, що дозволяє твій мозок. Хочеш Мене побачити? Ходи сюди! Ходи сюди, шмаркачу! Ходи!

Пожбурений…

(стовпи)

Ні, не пожбурений, вистрелений, наче жива куля, наче Людина-ядро з цирку «Святиня», що приїздив до Деррі кожного травня. Його підхопило й швиргонуло через усю Павучу твердиню. «Мені це ввижається! — крикнув він до себе. — Моє тіло й досі стоїть на місці, прикипівши очима до Нього, не втрачай мужності, це всього лиш якийсь фокус, будь мужнім, хоробрим, тримай позицію, тримай…»

(пхає)

Він з ревінням гнався вперед, летів у пітьмі вогкого тунелю зі стінами, вимощеними крихкими, облущеними плитами, яким було п’ятдесят, сто, тисяча, мільйон-більйон (хтозна?) років; мчав у мертвій тиші повз перехрестя — одні осяював хвилястий зеленаво-жовтий вогонь, інші підсвічували тьмяні повітряні кульки, сповнені примарною черепною білиною, а на деяких було темно, як у склепі; його несло повз купи кісток — якісь із них людського походження, а якісь — ні; летів і розганявся, немов ракета в аеродинамічній трубі, що наразі вигнулася вгору, та не в бік світла, а в чорноту, колосальну чорноту

(та)

і він вибухнув у непроглядну пітьму, і пітьма стала його планетою, всесвітом та космосом, і підлога пітьми була твердою, твердою, вона скидалася на полірований ебоніт, і він шурхотів по ній, ковзаючи животові та стегнами, наче шайба на столі для гри в шафлборд. То була бальна зала вічності, і вічність була чорною.

(штовхає)

— припини, чому ти це повторюєш? тобі це не зарадить, дурне хлопчисько…

Привидів бачить, всіх запевняє!

— припини.

Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, всіх запевняє!

— припини! припини! наказую, вимагаю, щоб ти припинив!

Що, не подобається?

І подумки: «Якби я тільки міг сказати це вголос не затинаючись, я зламав би цю ілюзію…»

— це не ілюзія, дурне ти хлопчисько, — це вічність, Моя вічність, і ти загубився в ній, загубився назавжди, і не намагайся знайти дорогу назад; ти вже теж вічний, і приречений блукати в чорноті… себто, коли зустрінешся зі Мною віч-на-віч.

Та тут було ще щось. Білл чув його, відчував його, навіть у певний неймовірний спосіб вловлював нюхом — присутність чогось велетенського в темряві попереду. Якесь Громаддя. Страxy не було — натомість з’явилося відчуття всепоглинаючого побожного страху, адже то була могутність, у порівнянні з якою Його сила була лише карликом, і Білл ледь встиг подумати: «Будь ласка, прошу, чим би Ти не було, зважай, що я дуже маленький…»

Він наблизився до нього й побачив, що то був великий Черепаха з панциром, на якому вигравали безліч палаючих кольорів. Його прадавня рептильна голова повільно висунулася з панцира, і Білл відчув, як потвора, яка витягнула його сюди, презирливо здивувалася. Очі в Черепахи були лагідними. Білл подумав, що він (так, він був чоловічої статі), певне, найстарше створіння в усьому всесвіті — таке древнє, що й уяви не вистачить, і набагато давніше за Нього, хоча Воно й твердило, що вічне.

Що ти таке?

— Я Черепаха, синку. Я створив усесвіт, та, будь ласка, не дорікай мені за це, у мене болів живіт.

Допоможи мені! Прошу, допоможи!

— Я не вплутуюсь у такі справи.

Мій брат…

— займає своє місце в макровсесвіті; енергія вічна, і навіть ти, сину, маєш це розуміти.

Наразі він уже пролітав Черепаху, та навіть на такій карколомній швидкості здавалося, що його щитований бік не мав кінця. У Білла з’явилася хистка думка, що він немов їде потягом, який проминає зустрічний експрес, та такий довгий, що здавалося, наче він стоїть на місці або рухається в протилежний бік. Він і досі чув тріскотню й дзижчання Воно, і той голос був писклявий, розлючений, нелюдський, сповнений скаженої ненависті. Та коли говорив Черепаха, Воно було геть не чути. Черепаха говорив усередині Біллової голови, і якимсь чином він зрозумів, що був ще й Інший, і той Перший Інший мешкав у порожнечі поза межами цієї пустоти. Либонь, Перший Інший був творцем Черепахи (Він тільки спостерігав) і Воно (Воно тільки жерло). Цей Інший був силою поза всесвітом, силою над усіма силами, автором усього сущого.

418