Воно - Страница 53

— Хай валять ті йобані дерева! — вигукує Білл і регоче так, що аж сльози починають струменіти йому з очей і котитися по щоках.

Він наново передруковує першу сторінку, ту, що з викладацьким вердиктом, і надсилає оповідання до чоловічого журналу, який називається «Біла краватка» (хоча, судячи з того, що бачить Білл, йому слід було б мати назву «Голі дівчата, що мають вигляд наркоманок»). Утім, його пошарпаний «Письменницький ринок» каже, що вони там купують історії з жахами, і в двох числах журналу, які він був купив у місцевій крамничці «Мама &Тато» дійсно було надруковано чотири оповідання жахів — між голими дівчатами та рекламою брудних кінофільмів і пігулок для потенції. Одне з них, за авторством якогось чоловіка на ім’я Денніс Етчісон, насправді дуже добре.

Білл надсилає свою «Темряву» без жодних реальних надій — чимало текстів він уже надсилав до різних журналів раніше, і то безрезультатно, окрім відмовних записок — тож він дивується і радіє, коли редактор відділу прози в «Білій краватці» купує оповідання за двісті доларів, з оплатою по публікації. Заступник редактора додає короткого листа, в якому називає його твір «найкращим збіса оповіданням жахів після „Банки“ Рея Бредбері». І ще він додає: «Погано тільки те, що від узбережжя до узбережжя прочитають його хіба що осіб з сімдесят», але Білл Денбро не переймається тим. Дві сотні доларів!

Він іде до свого куратора з карткою відмови від курсу Eh-141. Куратор її візує. Білл Денбро прикріплює степлером цю відмовну картку до вітального листа заступника редактора і чіпляє їх на дошку оголошень на дверях викладача літературної творчості. У кутку дошки він бачить антивоєнну карикатуру. І раптом, немов рухаючись з власної волі, його пальці вихоплюють з нагрудної кишені авторучку і він пише на цій карикатурі: «Якщо колись література й політика стануть взаємозамінними, я себе вб’ю, бо не знатиму, що інше маю робити. Розумієте, політика завжди змінюється. Історії ж ніколи». Він вагається, а потім, почуваючись малям (але неспроможний собі противитися), додає: «Я так здогадуюся, що ви мусите ще дуже багато чого навчитися».

За три дні пошта кампусу приносить відмовну картку до нього назад. Викладач її завізував. У графі під назвою «ОЦІНКА НА ЧАС ВІДМОВИ» викладач не поставив йому неповної чи низької «С», на яку він мав право за перебігом своїх поточних оцінок; натомість чергова «F» сердито перекреслювала оціночну графу. Нижче викладач написав: «Гадаєте, ніби гроші бодай щось комусь доводять, Денбро?»

— Ну, якщо щиро, так, — промовляє Білл Денбро до пустого помешкання і знову починає божевільно реготати.

На старшому курсі коледжу він наважується написати роман, тому що не має жодного уявлення, у що вв’язується. З цього досвіду він виривається з подряпинами й переляком… проте живий і з рукописом обсягом майже п’ятсот сторінок. Він надсилає його до «Вікінг Прес», розуміючи, що це буде лише перша з багатьох зупинок для його книги, в якій ідеться про привидів… Але йому подобається логотип «Вікінга» з кораблем, і тому для початку це видавництво не є нічим гіршим за будь-яке інше. Як з’ясовується, перша зупинка виявляється й останньою. «Вікінг» купує його книжку… і для Білла Денбро починається чарівна казка. Чоловік, колись знаний як Заїкуватий Білл, зажив успіху у віці двадцять три роки. Три роки по тому і за три тисячі миль від півночі Нової Англії він досягає химерної слави тим, що в Голлівудській церкві в селищі Пайнз бере шлюб з кінозіркою, яка на три роки старша за нього.

Оглядачі світської хроніки дають їм місяців сім. Єдина загадка, запевняють вони, — закінчиться все розлученням чи анулюванням шлюбу. Друзі (і вороги) з обох боків пари вважають майже так само. Не кажучи вже про різницю в віці, тут разюча несумісність. Він високий, уже лисіє, уже трохи схиляється до повноти. У компанії він балакає повільно, подеколи здається майже нерозбірним. З іншого боку Одра, золотоволоса з каштановим відливом, показна красуня — вона мало схожа на земну жінку, а радше на істоту якоїсь напівбожественної раси.

Білла найняли написати кіносценарій за його другим романом «Чорні пороги» (головним чином тому, що право на створення принаймні першого варіанта було неодмінною умовою продажу, попри стогони Біллового агента, що він божевільний), і в результаті його варіант виявився цілком непоганим. Його було запрошено до «Юніверсал Сіті» для подальших переробок сценарію й участі у виробничих нарадах.

Його агент — це маленька жіночка на ім’я Сюзен Бравн. У ній рівно п’ять футів зросту. Вона агресивно енергійна і ще більш агресивно настирлива.

— He роби цього, Біллі, — каже вона йому, — лагідно відхрестися. Вони в це вже вклалися великими грошима, тож наймуть когось фахового, аби зробив їм той сценарій. Можливо, навіть Голдмена.

— Кого?

— Вільяма Голдмена. Він єдиний з усіх добрий письменник, який поїхав туди і зробив дублет.

— Про що це ти говориш, Сюз?

— Він залишився там, і залишився добрим автором, — уточнила вона. — Шанси на таке, як шанси на перемогу над раком легенів — добитися такого можливо, але кому воно треба, силуватися? Ти спалиш себе сексом і пійлом. Або якимись новими модними наркотиками. — Шалено заворожливі очі Сюзани пронизливо зблискують на нього. — А якщо виявиться, що замість когось на кшталт Голдмена замовлення отримав якийсь кисляк, то й що? Книжка вже зайняла своє місце на полицях. Вони не можуть змінити ані слова.