Воно - Страница 63

Але обидва — що Бадінгер, що Айвз — цілком погоджувалися на одному пункті: перша партія білих поселенців налічувала близько трьох сотень осіб. Були вони англійцями. Мали земельний патент і формальну назву «Компанія Деррі». Наділена їм земля обіймала сьогоднішнє місто Деррі, більшу частину Ньюпорта та невеличкі скибки довкільних містечок. Та у 1747 році геть усі мешканці містечка Деррі просто зникли. У червні того року вони там іще жили — громада, що на той нас налічувала близько трьохсот сорока душ, — але вже в жовтні вони десь пропали. Дерев’яні будинки цього маленького села стояли абсолютно порожніми. Один з них, який стояв приблизно на тому місті, де сьогодні перетинаються Вітчем- та Джексон-стрит, згорів до ноги. Мішо у своїй роботі впевнено стверджує, що всіх поселян вирізали індіанці, але для такого твердження не існує, крім одного згорілого будинку, жодних підстав. Більш імовірно, що надто розжарилася чиясь піч, а від неї полум’ям зайнявся будинок.

Індіанська різанина? Сумнівно. Ані кістяків, ні трупів. Повінь? Не того року. Пошесть? Ані слова про це у навколишніх містечках.

Вони просто зникли. Геть усі. Усі триста сорок осіб. Без жодного сліду.

Наскільки мені відомо, єдиний випадок в американській історії, який щось подібне віддалено нагадує, — це зникнення колоністів на острові Роанок, у Вірджинії. Кожний школяр у нашій країні про те знає, але хто знає про зникнення мешканців Деррі? Не знають, мабуть, навіть люди, які тут живуть. Я опитав кількох учнів молодших класів середньої школи, які проходять обов’язковий курс «Історія Мейну», і жоден з них про це анічогісінько не знав. Тоді я перевірив підручник «Мейн: тоді й тепер». У його предметно-іменному покажчику понад сорок згадок про Деррі, які здебільшого стосуються років буму лісової промисловості. І нічого про зникнення перших поселенців… та знову ж таки — як мені це назвати? — це замовчування цілком влягається у схему.

Певного роду завіса мовчання вкриває більшість із того, що тут відбувалося… та знову ж таки, люди завжди балакають. Гадаю, ніщо не може зупинити людей від балачок. Але слухати мусиш пильно, а це рідкісне вміння. Я лещу собі, що розвинув цей талант протягом останніх чотирьох років. Якщо ж ні, то мою придатність до цієї роботи слід піддати сумніву, бо практики я мав достатньо. Один старий розповідав мені, як протягом трьох тижнів перед тим, як загинула їхня дочка, його дружина чула голоси зі зливного отвору кухонної раковини — то було на початку зими 1957–1958. Дівчинка, про яку він казав, стала однією з ранніх жертв тієї вакханалії вбивств, що розпочалася з Джорджа Денбро, а закінчилася тільки наступного літа.

— Ціла купа голосів, і всі ’они белькочуть разом, — розповідав він мені. Він володів автозаправкою «Ґалф» на Канзас-стрит і розповідав це між своїми повільними, з накульгуванням, прогулянками надвір, до колонок, де наповнював баки, перевіряв рівень мастила і протирав лобові шибки. — Казала, шо раз сама заговорила до них, хоча й була стрш’нно н’лякана. Нахилилася просто над діркою, атож-атож, і закричала туди: «Хто ви збіса такі? — кричить вона. — Як вас звати?» І всі ті голоси відповіли разом, казала вона — і гарчать, і лепечуть, і виють, і гигочуть, і верещать, і регочуть… отаке, розумієте, казна-що. А ще вона казала, шо казали вони те, шо сказав той одержимий чоловік Ісусові: «Наше ім’я Легіон», ось шо казали вони. Вона потім і зблизька не підходила до тієї раковини два роки. Отож тії два роки я мусів дванадцятеро годин на добу горбатитися тут, а потім іти додому і ми-ити увесь той чортів посуд.

Він сьорбав «Пепсі» з бляшанки з автомата, що стояв поза дверми його офісу, чоловік років сімдесяти двох чи трьох у вилинялій робі, річечки зморшок розтікалися від куточків його очей і рота.

— Ви зара’, ма’ть, уже думаєте, шо я відбився глузду, як та блощиця, — промовив він, — але я розкажу вам дешо іще, якшо ви вимкнете оті «дзиґи».

Я вимкнув свій магнітофон і посміхнувся йому:

— Беручи до уваги дещо з того, що я почув протягом останніх двох років, вам треба було б ще старатись і старатись, аби переконати мене, ніби ви відбилися глузду, — сказав я.

Він посміхнувся мені навзаєм, але не було гумору в тій посмішці.

— Мив я той посуд одного вечора, як завше; то було восени 58-го, коли все знов утихомирилося. Жінка моя була нагорі, спала. Бетті була єдиною дитиною, яку Бог вирішив за потрібне нам подарувати, і, після того як її вбили, моя дружина багацько часу спала. Отже, витяг я корок, і вода почала стікати з раковини. Знаєте отой звук, коли насправжки мильна вода стіка у злив? Наче її всмоктує шось, ось який звук. Так воно собі шуміло, але я про теє не думав, тіко про те, як піду з хати та нарубаю трохи розпалки у дровітні, й от якраз коли той шум почав угавати, я почув свою дочку звідтам, знизу. Я почув Бетті десь там, у тих сучих трубах. Сміялася. Вона була десь там унизу, у темряві, сміялася. Тільки то звучало більш так, ніби вона скрикує, якшо троха прислухатись. Чи те й інше. Кричить і смієцця там, унизу, у трубах. То був єдиний раз, шо я таке шось чув. Може, то мені тільки було уявилося. Але… я так не думаю.

Він подивився на мене, а я подивився на нього. Світло, що крізь брудні вітринні шибки падало на його обличчя, наповнило його роками, зробило його на вигляд древнім, як сам Мафусаїл. Я пам’ятаю, як у мені все похололо в ту мить; як похололо.

— Ви думаєте, я вам тут харамана гну? — спитав той старий у мене, старий чоловік, якому в 1957-му було хіба що років сорок п’ять, старий, якому Бог був подарував єдину дочку, Бетті Ріпсом її звали. Бетті знайшли на Позаміській Джексон-стрит відразу після Різдва того року, замерзлу, рештки її були розідрані нанівець.