Воно - Страница 75

— Ти ніколи нічого такого не бачив? — спитала вона. — Чогось або когось… ну, підозрілого? Чогось такого, ненормального? Чогось такого, що тебе налякало?

І у своєму замилуванні годинником, у почутті любові до неї, у своїй хлоп’ячій радості від її уваги (котра водночас дещо лякала неприховано-відвертим запалом) він мало не розповів їй про те, що трапилося минулого січня.

Він уже було розтулив рота, але потім щось — певне, потужна інтуїція — його знову закрило.

А чим іще могло бути те щось, якщо точно? Інтуїцією. Не більше цього… і не менше.

Навіть діти час від часу можуть інтуїтивно відчувати ті складні зобов’язання, що їх накладає любов, відчувати, що в деяких випадках краще виявити свою доброту мовчанням. У цьому почасти полягала причина, чому Бен закрив рота. Але було там також дещо іще, дещо не таке шляхетне. Вона могла бути жорсткою, його мама. Вона могла бути босом. Вона ніколи не називала його «товстим», вона називала його «великим» (інколи підсилюючи це до «великого для свого віку»), і коли щось залишалося після вечері, вона часто приносила ті наїдки йому, коли він дивився телевізор або робив домашні завдання, і він усе з’їдав, хоча якоюсь тьмяною частинкою душі ненавидів себе за це (але ніколи маму за те, що ставила перед ним ту їжу, — Бен Генском не наважився 6 ненавидіти свою маму; Бог безперечно убив би його на місці, якби він бодай на крихітну мить відчув таку жорстоку, невдячну емоцію).

Та, мабуть, якась ще тьмяніша частка його душі — дальній Тибет найглибших Бенових думок — підозрювала деякі мотиви в цьому постійному підгодовуванні. А чи це просто любов? Хіба могло бути це ще чимсь іншим? Звісно, ні. Але… він чудувався. Більш конкретно, вона не знає, що він не має друзів. Це незнання змусило його не довіряти їй, зробило його непевним щодо її можливої реакції на розповідь про те, що трапилося з ним минулого січня. Якщо взагалі тоді щось трапилося. Приходити додому о шостій, мабуть, не так уже й погано. Він може читати, дивитися телек,

(«їсти»)

будувати різні речі зі своїх брусків і конструктора «Еректор». Але просиджувати вдома цілий день було б дуже погано… а якщо б він розповів їй, що тоді, в січні, він бачив — чи подумав, ніби бачить, — вона примусить його саме до цього.

А отже, з сукупності різних причин Бен притримав ту історію.

— Ні, мамо, — сказав він. — Тільки як містер МакКіббон риється в чужому смітті.

З цього вона розсміялася — вона не любила містера МакКіббона, котрий був, окрім того що «святошею-христосиком», ще й республіканцем — і цей її сміх закрив тему. Тієї ночі Бен довго лежав без сну, але не думки про те, що він може опинитися кинутим напризволяще безбатченком у цьому жорстокому світі, турбували його. Він почувався в любові й безпеці, лежачи в своєму ліжку, дивлячись на місячне сяйво, що впливало крізь вікно і розливалося по ліжку й далі на підлогу. Час від часу він прикладав собі до вуха годинник, щоб послухати, як той цокотить, і підносив його близенько до очей, щоб насолодитися примарним жеврінням його циферблата.

Зрештою він заснув і побачив сон, як він разом з іншими хлопцями грає у бейсбол на пустирі поза автобазою ваговозів братів Трекерів. Він щойно, вихнувшись весь від п’ят і прийнявши кожен дюйм того малого медяника, відбив його, чим забезпечив загальну пробіжку-очищення усіх баз, і товариші по команді радісною зграєю вітали його на домашній базі. Вони постукували його кулаками і поплескували по спині. Вони підняли його на плечі й понесли до того місця, де розсипом валялося їхнє обладнання. У цьому сновидінні він мало не лопався від гордості й щастя… А тоді він кинув погляд через центр поля туди, де сітчастий паркан позначав межу між жужільним майданчиком та порослою бур’янами ділянкою, за якою починався схил до Пустовища. Чиясь постать стояла там, серед плутанини бур’яну і невисоких кущів, майже поза межею видноти. Постать стискала цілу низку повітряних кульок — червоних, жовтих, блакитних, зелених — у вбраній у білу рукавчику одній руці. Іншою вона манила. Бен не міг розібрати рис обличчя тієї постаті, але роздивився на ній мішкуватий костюм з великими помаранчевими ґудзями-помпонами спереду та обвислою жовтою краваткою-метелеком.

То був якийсь клоун.

«Авшеш, пвавильно, кволику», — погодився чийсь примарний голос.

Коли Бен наступного ранку прокинувся, він зовсім не пам’ятав свого сну, але його подушка була на дотик вологою… немов він плакав уночі.

7

Він підійшов до головної стійки дитячої бібліотеки, струшуючи з себе низку навіяних йому оголошенням про комендантську годину думок так само легко, як собака після купання обтрушує з себе воду.

— Привіт, Бенні, — привітала його місіс Старрет.

Як і місіс Даглас у школі, він їй щиро подобався. Дорослим, особливо тим, кому по роботі доводилося іноді приводити до дисципліни дітей, як правило, він подобався, тому що він говорив делікатно, був ввічливим, вдумливим, а інколи навіть забавним у свій, вельми тихий спосіб. І з цих самих причин більшість дітей вважали його нудотним лайном.

— Ти вже втомився від літніх канікул?

Бен посміхнувся. Це була стандартна дотепність місіс Старрет.

— Поки ще ні, — відповів він. — Оскільки літні канікули, — він поглянув собі на годинник, — розпочалися лише одну годину й сімнадцять хвилин тому. Подаруйте мені ще одну годинку.

Місіс Старрет розсміялася, прикриваючи собі рота, щоб це не прозвучало занадто гучно. Вона спитала в Бена, чи бажає він записатися на літню читацьку програму, і він відповів: так. Вона вручила йому мапу Сполучених Штатів, і він їй красно подякував.