Воно - Страница 77

Вогонь волосся. Зима. На тебе гляну — Серце все горить.

Так, щоб аж до нестями, йому це не подобалося, але це було найкраще, на що він спромігся. Бен боявся, якщо дрочитиметься з віршем надто довго, зайве переживаючи, то рознервується і вийде в нього врешті-решт щось набагато гірше. Або взагалі нічого не вийде. Йому не хотілося, щоб так трапилося. Та мить, що вона витратила на балачку з Беном, стала осяйною миттю для нього. Він хотів закарбувати її в своїй пам’яті. Беверлі, можливо, западає на якогось старшого хлопця — шести-, а може, навіть на якогось семикласника, і може подумати, що це він послав їй це хайку. Вона зрадіє, і таким чином день, коли вона його отримала, закарбується в її пам’яті. І хоча вона ніколи не дізнається, що це Бен Генском закарбував його для неї, усе гаразд, сам він знатиме.

Завершений вірш він скопіював з чернетки на зворотний бік листівки (друкованими літерами, немов переписуючи не любовний вірш, а записку з вимогою викупу), знову встромив і прищепив авторучку собі до кишені й засунув листівку під обкладинку «Моторного зуха».

Потім він підвівся і по дорозі до виходу попрощався з місіс Старрет.

— До побачення, Бене, — відповіла місіс Старрет. — Насолоджуйся літніми канікулами, але не забувай про комендантську годину.

— Не забуватиму.

Крізь скляну галерею між двома будівлями він плив неспішно, насолоджуючись тамтешньою спекою («Парниковий ефект», — самовдоволено думав він), після якої його зустріла прохолода дорослої бібліотеки. Сидячи в одному з древніх, зручно м’яких фотелів в алькові зали-читальні, якийсь старий чоловік читав «Ньюз». Зразу під титульним блоком газети волав заголовок: «ДАЛЛЕС ОБІЦЯЄ В РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ПОСЛАТИ АМЕРИКАНСЬКІ ВІЙСЬКА ДО ЛІВАНУ!» Там була також фотографія Айка, який ручкався з якимсь арабом у Трояндовому садку. Бенова мама казала, що, коли країна у 1960 році вибере в президенти Х’юберта Гамфрі, справи, можливо, підуть краще. Бен непевно собі уявляв, що зараз у них триває щось таке, що називається рецесією, і його мама побоюється, що її можуть звільнити з роботи.

Трохи менший заголовок повідомляв на нижній частині шпальти: «ПОЛІЦІЯ ПРОДОВЖУЄ ПОЛЮВАТИ НА ПСИХОПАТА».

Бен штовхнув великі двері бібліотеки і виступив надвір.

Край хідника там була поштова скринька, Бен виловив листівку з-під задньої обкладинки книжки і вкинув її до скриньки. Коли листівка висковзала з його пальців, він відчув, як у нього трішки пришвидшилося серцебиття. «А що, як вона дізнається, що це від мене, якимсь чином?»

«Не будь ідіотом», — відгукнувся він, трохи стривожений тим, якою хвилюючою йому здалася та думка.

Він рушив далі по Канзас-стрит, не уявляючи собі, куди прямує, та й зовсім не задумуючись про те. У голові йому почала формуватися певна фантазія. Там до нього підійшла Беверлі Марш, сіро-зелені очі широко розплющені, її золотаво-руде волосся зав’язане позаду в хвостик. «Я хочу поставити тобі одне запитання, Бене, — промовила ця уявна дівчина в його голові, — і ти мусиш присягнути, що скажеш мені правду. — Вона показала листівку. — Оце ти написав?»

Жахлива це була фантазія. Це була чудесна фантазія. Він хотів, щоб вона припинилася. Він хотів, щоб вона ніколи не припинялася. У нього знову почало палати обличчя.

Бен ішов і марив, пересовуючи взяті в бібліотеці книжки з руки на руку, він почав насвистувати. «Можливо, ти подумаєш, що я жахлива, — сказала Беверлі, — але я хочу тебе поцілувати». — злегка розкрилися її губи.

Власні губи Бена зненацька пересохли, ніяк стало свистіти.

— Мені здається, я теж хочу тебе поцілувати, — прошепотів він і вишкірився в дурнуватій, запаморочливій і абсолютно чудовій усмішці.

Якби він уже тоді поглянув перед собою на хідник, то побачив би, що навкруг його власної виросли ще чиїсь три тіні; якби він слухав, то почув би, як цокотять підківки Віктора в той час, як той з Ригайлом і Генрі його оточують. Але Бен нічого не бачив і не чув. Бен перебував далеко звідти, відчуваючи, як губи Беверлі ніжно притискаються до його губ, здіймаючи боязкі руки, щоби торкнутися ірландського полум’я її волосся.

9

Як багато й інших міст, малих та великих, Деррі не знало генерального планування — воно просто росло, як Топсі. Щонайперше, планувальники міст ніколи б не поставили його там, де воно виросло. Середмістя Деррі містилося в долині, сформованій річкою Кендаскіґ, яка текла через діловий район по діагоналі з південного заходу на північний схід. Решта міста спиналася на схили довколишніх пагорбів.

Долина, до якої прийшли перші поселенці, була болотистою й густо зарослою. Річки Кендаскіґ і Пенобскот, до якої вливалася перша, були дуже зручними для торговців і поганими для тих, хто сіяв збіжжя чи будувався занадто до них близько, особливо до Кендаскіґ, бо вона кожні три-чотири роки розливалася. Незрідка затоплювало й саме місто, попри всю ту величезну купу грошей, що їх протягом останніх п’ятдесяти років було витрачено на подолання цієї проблеми. Якби в повенях була винною тільки Кендаскіґ, система дамб із цим упоралася б. Утім, існували ще й інші фактори. Одним з ним були низькі береги Кендаскіґ. Другим — уповільнений дренаж усієї довколишньої території. Від початку двадцятого століття в Деррі сталося багато серйозних повеней, а одна з них, у 1931 році, була катастрофічною. Що ще гірше, пагорби, на яких стояла більша частина Деррі, були фактично порешечені малими ручаями. Одним із таких був ручай Торро, у якому знайшли тіло Шеріл Ламоніки. Усі вони мали схильність виступати зі своїх берегів у періоди сильних дощів. «Якщо дощ ллє два тижні, усе це кляте місто хворіє на синусит», — сказав якось тато Заїкуватого Білла.