Воно - Страница 96

— Чому? — спитав Бен. — Все ж перестало, хіба ні? Ой леле, я згадав одного хлопця, з яким разом ходив до дитсадка, Скутера Моргана, так він розбив собі носа до крові, коли впав з мавпячого рукоходу. Його повезли до того трамвпункту, але тільки тому, що в нього іще йшла кров.

— Йо? — запитав Білл зацікавлено. — Він п-п-помер?

— Ні, але майже тиждень не ходив до школи.

— Це не має значення, перестало воно чи ні, — похмуро проказав Едді, — вона мене однаково доправить. Вона вважатиме, що там зламано й шматки кістки застрягли мені в мозку чи ще щось таке.

— К-к-істки м-м-можуть п-п-потрапити в м-м-мозок? — спитав Білл. Це перетворювалося на найцікавішу бесіду з усіх, які він мав протягом багатьох тижнів.

— Я не знаю. Якщо послухати мою маму, з людиною може що завгодно трапитися, — Едді знову повернувся до Бена. — Вона водить мене до трамвпункту раз чи й двічі на місяць. Я ненавиджу те місце. Одного разу там отой, як його, санітар? Він сказав їй, що їм варто змусити її сплачувати оренду. Так вона натурально осатаніла.

— Bay, — відгукнувся Бен. Йому подумалося, що мати в Едді дійсно дивачка. Він не усвідомлював того факту, що тепер обидві його руки обмацують рештки його светра. — А чому ти просто не сказав «ні»? Не сказав щось, типу «агов, ма, я почуваюся добре й хочу просто залишитися вдома, подивитися „Морське ловецтво“.» Щось на кшталт такого.

— Oooo, — ніяково промовив Едді й більше не сказав нічого.

— Тебе ж з-з-вати Бен Г-г-генском, п-п-правильно? — запитав Білл.

— Йо. А тебе Білл Денбро.

— Т-т-так. А це Е-е-е…

— Едді Каспбрак, — назвався сам Едді. — Терпіти не можу, коли ти заїкаєшся з моїм іменем. Ти схожий тоді на Елмера Фадда.

— В-в-вибач.

— Ну, мені приємно з обома вами познайомитися, — сказав Бен. Прозвучало це манірно й дещо кульгаво. Між усіма трьома запала тиша. Мовчанка ця була не зовсім незручною. Протягом неї вони стали друзями.

— А чому ті хлопці гналися за тобою? — спитав нарешті Едді.

— В-в-вони з-а-а-авжди за кимсь га-а-аняються, — сказав Білл. — Н-н-ненавиджу тих уйобків.

Бен занімів на хвильку — здебільша в захваті — від того, що Білл скористався тим, що його мати інколи називала Направду Поганим Словом. Сам Бен ніколи не промовляв Направду Поганого Слова вголос, хоча якось був написав його (надзвичайно маленькими літерами) на одному телефонному стовпі позаминулого Гелловіна.

— Так сталося, що Баверз сидів поряд зі мною під час останніх іспитів, — сказав він. — Він хотів, щоб я дав йому списати. Я йому не дав.

— Мабуть, ти хочеш померти молодим, хлопче, — захоплено промовив Едді.

Заїкуватий Білл вибухнув реготом. Бен шпарко поглянув на нього, вирішив, що точно насміхаються не з нього (важко сказати, як він про це дізнався, але ж якось зумів) і вишкірився.

— Здогадуюся, що доведеться, — сказав він. — У всякому разі, він тепер мусить ходити на літні заняття, й от він з тими двома парубками влаштував на мене засідку, і ось що сталося.

— У т-т-тебе вигляд, н-н-наче вони тебе в-в-вбили, — сказав Білл.

— Я сюди впав з Канзас-стрит. Униз схилом пагорба. — Він позирнув на Едді. — Мабуть, я побачуся з тобою в трамвпункті, оце тепер мені спало на думку. Щойно моя ма погляне на мій одяг, так зразу ж відрядить туди.

Цього разу реготом вибухнули разом Білл з Едді, і Бен також приєднався до них. Від сміху було боляче животу, але він все одно сміявся, пронизливо й трішки істерично. Врешті-решт він був змушений сісти на берег, і те «шльоп», з яким його зад гепнувся на землю, змусило його знову зайтися. Йому подобалося, як його сміх звучить разом із їхнім сміхом. Це були звуки, яких він ніколи не чув раніше: не змішаний хор сміху — таке він чув багато разів, — а змішаний хор сміху, в якому він мав власну партію.

Він подивився вгору на Білла Денбро, їхні очі зустрілися, і цього було досить, щоб змусити їх обох розреготатися знову.

Білл підсмикнув на собі штани, підвернув угору комір сорочки й почав туди-сюди важно походжати з мрійливо-бандитським виглядом. Заговорив вельми пониженим голосом:

— Я тебе вб’ю, дитинко. Не пхай мені лайна. Я тупий, але я великий. Я можу лобом колоти волоські горіхи. Я можу сцяти оцтом і срати цементом. Ім’я моє Солодкий Баверз, і я головне чмо тута-й-всюди в Деррі.

Тепер уже й Едді упав на берег ручаю і качався там, ухопившись за живіт, підвиваючи. Йому вторував Бен — голова між колін, сльози чвиркають йому з очей, шмарклі звисають з носа довгими, білими пагонами — реготом, наче якась гієна.

Біл сів разом із ними, і поволі, помалу всі троє заспокоїлися.

— У цьому насправді є й одна гарна штука, — нарешті сказав Едді. — Якщо Баверз ходитиме на літні заняття, тут ми його не будемо часто бачити.

— Ви часто граєтеся в Пустовищі? — запитав Бен.

Це була ідея, яка й за тисячу років самому йому не впливла б до голови — не з тією репутацією, що мало Пустовище, — але тепер, коли він перебував тут, воно зовсім не здавалося йому поганим. Фактично, ця ділянка низького берега була дуже приємною у надвечір’ї, що поволі торувало собі шлях до присмерку.

— 3-з-звичайно. Тут ло-о-овкенько. П-п-переважно ніхто нас тут в-в-внизу не ту-у-урбує. Б-б-баверз і ті інші х-х-хлопці сюди не хо-о-одять, у-у-у всякому разі.

— Ти й Едді?

— Р-р-р… — Білл замотав головою. Коли він затинається, обличчя в нього жужмиться, наче вогка ганчірка для посуду, зауважив Бен, і раптом йому майнула дивна думка: Білл зовсім не заїкався, коли передражнював балачку Генрі Баверза. — Річі! — вигукнув нарешті Білл, на мить замовк, а потім продовжив: — Річі Т-т-тозіер з-з-звичайно теж ходить сюди. Але в-він з його т-т-татом збиралися сьо’дні прибирати в себе на г-о-о-о…