Воно - Страница 129

К оглавлению

129

— Ніколи нічого подібного не траплялося з тобою, еге? — спитав Едді в Річі.

Річі замовк, почав щось говорити, помотав головою, потім почав говорити знову:

— Найстрашніше, що я останнім часом бачив, це як Марк Прендерліст відливав у МакКаррон-парку. Огиднішого смердюха ніколи не бачив.

Бен запитав:

— А як щодо тебе, Стене?

— Ні, — швидко відповів Стен і подивився деінде. Його маленьке обличчя зблідло, губи були стиснуті так міцно, що аж побіліли.

— Б-б-було т-а-аки щось, С-с-стене? — перепитав Білл.

— Ні, я ж вам сказав! — Стен підвівся на рівні й пішов до берега, руки в кишенях. Там він стояв, дивлячись, як вода перекочується через верхівку першої греблі й громадиться поза другим заставом.

— Нумо, давай же, Стенлі, — промовив Річі пронизливим фальцетом. То був черговий з його Голосів: Бабуся Буркотуха. Говорячи Голосом Бабусі Буркотухи, Річі зазвичай ходив довкола, упершись кулаком собі в поперек і теревенячи безперервно. І все-таки залишався схожим голосом на Річі Тозіера більше, ніж будь-коли.

— Зізнайся, Стенлі, роузкажи своїй старенькій бабуньці про поуганого клоуна, і я дам тобі шоуколадний коуржик. Проусто розкажи, що…

— Заткнися! — раптом скрикнув Стен, вихором обернувшись до Річі, котрий аж відступив на пару кроків, ошелешений. — Просто заткнися!

— Яс-с-сно, босе, — промовив Річі й сів. Він дивився на Стена Юріса недовірливо. У Стена на щоках палали яскраві плями, але все одно він здавався більш переляканим, аніж оскаженілим.

— Все гаразд, — мовив Едді. — Не звертай уваги, Стене.

— Там був не клоун, — сказав Стен. Очі його перестрибували з одного на іншого, на іншого й знов на іншого. Здавалося, він бореться сам з собою.

— Т-т-ти можеш ро-о-озповісти, — сказав Білл. — М-м-ми ж у-у-уже.

— Там був не клоун. Там…

Й отут-то втрутився занепокоєний, загрублий від віскі голос містера Нелла, змусивши їх здригнутися, наче по них вистрелили.

— Їй-сусе Христе із костуром на пишній колісниці! Поглянути лишень на цей гармидер! Їй-сусе Христе!

Розділ 8
Кімната Джорджі та будинок на Нейболт-стрит

1

Річард Тозіер вимикає радіо, з якого Мадонна волала «Як незайманка» на хвилі WZON (станція, яка з дещо істеричною частотою оголошує себе «Кращий стерео-рок з Бенгору в АМ-діапазоні»), з'їжджає на узбіччя дороги, глушить двигун «мустанга», якого йому люди здали в оренду в Бенгорському міжнародному, і виходить. У вухах він відчував власне дихання. Щойно він був побачив напис, що змусив шкіру в нього на спині взятися шорсткими торочками гусячої шкіри.

Він іде до передка машини й кладе долоню на капот. Чує, як делікатно сам до себе сокорить двигун, остигаючи. Він чує, як коротко кричить і відразу ж замовкає сойка. Співають цвіркуни. І оскільки звуковий акомпанемент триває, все точно.

Він побачив напис, він його проїжджає, і раптом він знову опиняється в Деррі. Через двадцять п'ять років Річі «Базікало» Тозіер повернувся додому. Він…

Раптом пекучий біль голками штрикає йому в очі, стираючи нанівець думки. Він видає задавлений зойк, руки злітають до обличчя. Щось бодай здаля подібне до цього він відчув лише одного разу, ще в коледжі, коли під контактну лінзу йому потрапила волосинка вії, — і то лише в одному оці. Зараз жахливий біль в обох очах.

Раніш, аніж він встигає піднести руки на половину шляху до обличчя, біль зникає.

Він знову опускає руки, повільно, задумливо, і дивиться в далечінь шосе № 7. Він полишив платну автомагістраль на виїзді Етна-Гейвен, не бажаючи (з причини, якої сам не розуміє) в'їжджати до міста платною дорогою, будівництво котрої в районі Деррі усе ще тривало, коли його родина обтрусила собі з підошов пил цього химерного містечка й вирушила на Середній Захід. Авжеж, платною було б швидше, але це було б неправильно.

Тому по шосе № 9 він проїхав через спляче гніздовище осель, яке називається селищем Гейвен, а потім повернув на шосе № 7. І тим часом як він їхав, яскравішав день.

А тепер цей дорожній вказівник. Цілком типовий знак — такими позначено кордони понад шести сотень мейнських міст, — але як же від саме цього знаку йому стиснуло серце!

Червень 1958


Округ
Пенобскот
Д
Е
Р
Р
І

Мейн

Поза ним щит «Оленів», потім «Ротарі-клубу» , а довершує трійцю щит, який оголошує той факт, що «ЛЕВИ ДЕРРІ РИЧАТЬ ЗА ОБ’ЄДНАНИЙ ФОНД!». Поза ним знову просто тягнеться шосе № 7 — пряма лінія між горбкуватих берегів із сосни та ялини. У цьому тихому світлі утвердження дня ці дерева так само мрійливі, як сіро-блакитний димок, що в’ється від сигарети в нерухоме повітря закритої кімнати.

«Деррі, — думає він. — Деррі. Господи, поможи. Деррі. Це ж треба».

Він їде по шосе № 7. Ще п’ять миль — і, якщо час або якесь торнадо не занесло його кудись у проміжні роки, буде фермерське господарство Руліна, де його мати завжди купувала яйця і часто овочі. А за дві милі після ферми шосе № 7 стане Вітчем-ровд, а Вітчем-ровд поступово стане Вітчем-стрит, ну ж бо, алілуя на віки вічні, амінь. І десь на тому відтинку, між фермою Руліна й містом, він проїде повз, оселю Баверзів, а потім оселю Хенлонів. Десь за милю після Хенлонів він побачить перший зблиск Кендаскіґ і перше розложисте клубище ядучо-зеленого кольору. Буйну низовину, відому з якихось причин як Пустовище.

129