Воно - Страница 130

130

«Я дійсно не знаю, як я зможу дивитися на все це, — думає Річі. — Тобто, скажімо наразі правду, людоньки, я просто не знаю, чи зможу».

Уся попередня ніч пройшла для нього, немов у сні. Поки тривала подорож, поки він рухався вперед, долав милі, сновидіння тривало. Але зараз він зупинився — чи радше той знак його зупинив — і Річі відкрив дивну істину: це сновидіння було реальністю. Деррі є реальністю.

Схоже, що він просто не може припинити пригадувати, він побоюється, що спогади врешті-решт зведуть його з розуму, а зараз він прикушує собі губу й складає руки, міцно одна до одної долонями, немов щоб не дозволити собі розірватись на шмаття. Він відчуває, що розірветься, і то скоро. Здається, якійсь божевільній частці його душі не терпиться дізнатися, що ж там може бути, але здебільшого він просто загадується, як він переживе наступні кілька днів. Він…

І ось, знову думки обірвались.

На дорогу виходить олень. Річі чутно легенький стукіт його пружинно-м’яких ратиць по асфальту.

Дихання Річі зупиняється посеред видиху, потім звільна відновлюється знову. Він дивиться на це, ошелешений, краєчком мозку думаючи, що ніколи не бачив чогось подібного на Родео-драйв. Ні, він таки мусив повернутися додому, аби побачити отаке.

Це олениця («Олениця, олень, самка оленя», — весело наспівує якийсь із Голосів у нього в голові) . Вона вийшла з лісу правобіч і затрималася посеред шосе № 7. Передні ноги по один бік білої роздільної лінії, задні — по інший. Її темні очі м’яко вивчають Річа Тозіера. Він прочитує в тих очах цікавість, але жодного страху.

Він дивиться на неї з подивом, думаючи — чи вона якийсь знак, чи знамення, чи ще якесь лайно того трибу, як у мадам Азонки. А потім цілком несподівано йому приходить згадка про містера Нелла. Як же він нажахав їх того дня, наскочивши на них відразу після розповіді Білла, і Бенової розповіді, і розповіді Едді! Уся їхня зграя тоді мало не відлетіла к чорту на небеса.

Зараз, дивлячись на цю оленицю, Річ, набравши повні легені повітря, відзначає, що раптом заговорив одним зі своїх Голосів… хоча вперше за двадцять п'ять чи й більше років це Голос того копа-ірландця, той, що він його ввів до свого репертуару після того пам'ятного дня. Він викочується в цю ранкову тишу великою, важкою кулею боулінгу — Голос цей гучніший і могутніший, аніж Річі міг бодай колись на те очікувати.

«Їй-сусе Христе із костуром на пишній колісниці! Що така гарррнюня дівчинка, як ти, ро’ить у цій дичавині, оленичко? Їй-сусе Христе! Катай-но домів, поки я не вирішив доповісти Отцю О’Леню про те’е!»

Перш ніж встигає завмерти вдалині луна, перш ніж якась сойка починає лаяти його за таке блюзнірство, олениця змахує йому хвостиком, наче білим прапорцем перемир'я, і на знак цього зникає між димчасто-мрійливих сосен по лівий бік дороги, залишаючи по собі тільки маленьку купку паруючих буруб'яшок — навіть у свої тридцять сім Річі Тозіер усе ще спроможний час від часу Утнути Класну Штуку.

Річі починає сміятися. Спершу він хіба що лиш хихотнув, але потім його вражає власне дурисвітство — стоїть тут, на світанку мейнського ранку, за тридцять чотири сотні миль від свого дому, кричить на оленя з ірландським акцентом якогось там копа. Хихотнув, а далі це переходить у гиготіння, гиготіння стає реготом, регіт стає іржанням, і врешті-решт все сходить на те, що він тримається за машину, тим часом як сльози котяться йому по обличчю, і непевно загадується — обмочить він собі штани чи як? Щоразу, як він починає себе опановувати, його очі чіпляються за ту маленьку купку буруб’яшок, і він вибухає свіжим валом реготу.

Пирхаючи й гигикаючи, він нарешті спромагається знову сісти на водійське сидіння і завести двигун «мустанга». Ваговоз із хімічними добривами «Орінко» фурчить повз нього з поривом вітру. Після того, як той проїхав, Річі полишає узбіччя і прямує знову на Деррі. Він почувається краще зараз, цілком опанувавши себе… чи може, це просто те, що він знову рухається, долає милі, і сновидіння повернуло його в себе.

Він знов починає думати про містера Нелла — про містера Нелла й той день біля греблі. Містер Нелл запитав у них — хто придумав цю маленьку шкоду? Річі ніби в очі бачить, як вони, усі п’ятеро, непевно переглядаються між собою, і згадує, як нарешті вперед виступив Бен — щоки бліді, очі опущені, все обличчя в нього дрижить, він нещадно бореться з собою, щоб не захлипати. Бідний хлопчина, він, либонь, думав, що отримає від п’яти до десяти в Шошенку за те, що зворотнім затопленням залив каналізацію на Вітчем-стрит, думає тепер Річі, але все одно признався. І, зробивши це, змусив решту їх виступити й стати поряд із ним. Або так, або вважати себе поганцями. Боягузами. Стати тим, чим ніколи не були їхні телевізійні герої. І саме це склепало їх разом, на краще чи на гірше. Вочевидь, склепало їх разом на майбутні двадцять сім років. Інколи події, як доміно. Перша штовхає другу, друга третю, і посипалося..

«Коли ж, — загадується Річі, — стало занадто пізно вертати назад? Коли з’явилися і підключилися вони зі Стеном, допомагаючи будувати греблю? Коли Білл розповів їм, як шкільна фотографія його брата повернула голову й підморгнула? Можливо… але Річі Тозіеру здається, що доміно почало валитися, коли Бен Генском виступив уперед і сказав: „Я показав їм,

130