Воно - Страница 188

188

Зараз це звучить кумедно, але я мало не загинув тоді, у тій сліпій паніці. По мені бігли, мене толочили, топтали, гатили, гамселили у стількох місцях, що наступного дня я не міг ходить ’овсім. Я криком кричав, але ніхто з тих людей згори мене не чув або не зважав на мене. То Трев мене врятував. Я побачив перед собою таку велику коричневу долоню і вхопився за неї, як потопельник хапається за рятувальний кінець. Я вхопився, а він потягнув і я почав підводитися. Чиясь нога поцілила мені в шию прямо отут…

Він потер собі ту місцину, де щелепа завертає до вуха, і я кивнув.

— …і то було так боляче, що я, гадаю, навіть знепритомнів тоді на якусь хвильку. Але руку Тревора не відпустив і він мою не відпустив. Врешті я зіп’явся на рівні якраз тоді, коли стіна між кухнею й залою завалилася. Звук був такий, наче — вшуух — такий, як ото бува, коли підпалиш калюжку розлитого бензину. Я побачив, як вона падає у снопах іскор, я побачив, як люде тікають з того місця, куди вона валилася. Комусь це вдалося. Комусь ні. Одного з наших хлопців — я гадаю, це, мабуть, був Горт Сарторис — поховало під нею, і всього лиш на одну секунду я побачив його долоню під усім тим розпеченим приском, як його пальці розтискаються і стискаються. Була там якась біла дівчина, точно, що не старша двадцяти, і в неї на спині зайнялася сукня. Вона була з якимсь студентом, і я почув, як вона кричить до нього, благає, щоб допоміг їй. Він поплескав пару разів по тому місцю, та потім побіг геть разом з іншими. Сукня горіла на ній, а вона так і стояла на місці, кричала.

На тому місці, де була кухня, творилося щось на кшталт пекла. Полум’я таке яскраве, що на нього неможливо було дивитись. Пашіло, як у печі, Майкі, жарило, як на пательні. Відчувалося, як на тобі починає рум’яніти шкіра. Відчувалося, як стають хрусткими волосинки в носі. «Нам тра’ прориватися звідси, — кричить Трев і почина’ тягнути мене попід стіною. — Гайда!» Та потім його вхопив Дік Хеллоран. Йому тоді не могло бути більш як дев’ятнадцять, і очі в ньо’ були величезні, як більярдові кулі, але голову він зберіг свіжішу, ніж ми свої. Він урятував нам життя. «Не туди! — кричить він. — Сюди!» — І показує назад, на естраду… в той бік, де горить, розумієш. «Ти здурів! — криком же відгукується Трев. Голос він мав, як ото коли великий бик реве, але його було ледве чути серед того гуркотіння вогню й вереску людей. — Помирай, якщо хо’, а ми з Віллі забираємось!»

Він мене так і тримав за руку й тут же почав знову тягти до дверей, хоча на той час перед ними вже було стільки людей, що самих дверей зовсім не видно було. Я пішов би з ним. Я був такий очманілий, що не розумів куди й що. Усе, що я знав, — я не хочу бути засмаженим, мов якийсь людський індик.

Дік, скільки мав сили, ухопив Трева за волосся, а коли Трев обернувся, він ляснув його по обличчю. Я пам’ятаю, як голова Трева відбилася від стіни і як я тоді подумав, що Дік з’їхав з глузду. А потім він як закричить Треву в лице: «Підеш туди й загинеш! Крізь той натовп не пробитися до дверей, ніґґере!» — «Ти не можеш цього знати!» — заволав йому Трев, а тоді щось як гримне, так гучно БАХ! наче петарда якась, та тільки то від жару вибухнув басовий барабан Марті Деверо. Вогонь уже побіг угорі по сволоках і почала займатися проолієна долівка. «Я знаю! — кричить йому Дік. — Я знаю!»

Він ухопив мене за іншу руку, і я на хвильку відчув себе перетягуваним канатом, як у тій грі. Тоді Трев уважніше поглянув на ті двері й пішов за Діком. Дік нас підвів до вікна, підхопив стілець, щоб його вибити, та перш ніж він устиг замахнутися, шибку перед ним висадило жаротою. Тоді він вхопив Трева Досона за зад штанів і підсмикнув угору: «Лізь! — кричить йому. — Лізь, йоптвуматір!»

І Трев поліз, до того ж зграбно й спритно. Слідом він піддав мене, і я поліз. Ухопився за боковини віконної рами й підтягнувся. А наступного дня мав багатий урожай пухирів на долонях: деревина там тоді вже димілася. Я пірнув головою вперед, і якби Трев мене не підхопив, я міг би скрутити собі в’язи.

Ми обернулися, а там, Майкі, вже було таке… наче в найгіршому, який лишень можна побачити, кошмарі. Те вікно — просто жовтий прямокутник палкого світла. Полум’я вистрелює крізь бляшаний дах у десятках місць. Ми чули, як усередині кричать люде. Я побачив дві коричневих руки, що махали поперед вогню — Дікові руки. Трев Досон зчепив пальці, зробив для мене приступочку, я потягнувся крізь те вікно та вхопив Діка. Напружившись від його ваги, я притиснувся животом до стіни, і то було наче притиснутися черевом до печі, яка оце лише щойно почала добряче розгорятися. З’явилася голова Діка, але кілька секунд мені не вірилося, що ми зможемо його витягти. Він нахапався доволі диму й уже був близько того, щоб зомліти. Губи мав потріскані. Спина сорочки в нього вже тліла.

І тоді я його збіса мало не відпустив, бо відчув сморід тих людей, які горіли всередині. Я чув, дехто кажуть, ніби той запах схожий на смажені на грилі свинячі реберця, але він ’овсім не такий. Він такий, як ото коли валошать ж’ребчиків. Тоді розпалюють велике багаття і кидають до нього усе те лайно, і коли воно вже добре розгориться, тоді чутно, як там лускаються кінські яйця, наче каштани, й отак-от і люде смердять, коли починають засмажуватися просто всере’ині сво’о о’ягу. Я почув той сморід, і зрозумів, що довго його не витримаю, і тоді знову потяг щосили. І витяг Діка. З себе він втратив одного черевика.

Я завалився з рук Трева на землю. Дік упав на мене, і ось я тут, щоб розказати тобі, що в ніґґера голова таки міцна. Мені забило дух, і я, лежачи там, на землі, кілька секунд просто качався, тримаючись за живіт.

188