Воно - Страница 189

189

Урешті-решт я спромігся підвестись на коліна, потім на ноги. І побачив ті тіні, що біжать до лісосмуги. Я спершу було подумав, що то привиди, та потім уздрів черевики. Тоді навкруг «Чорної Мітки» вже було так ясно, наче при денному світлі. Я уздрів черевики й уторопав, що то люде в халамидах. Один із них трішки відстав від решти, і я побачив…

Він завмер, облизуючи собі губи.

— Що ти побачив, тату? — перепитав я.

— Не бери того до голови, — сказав він. — Подай мені воду, Майкі.

Я подав. Він випив майже всю і зайшовся кашлем. Повз палату проходила медсестра. Вона запитала:

— Вам щось потрібно, містере Хенлон?

— Новий набір тельбухів, — відповів мій тато. — У вас є якісь принагідні, Рондо?

Вона посміхнулася нервовою, непевною усмішкою і пішла далі. Тато віддав мені склянку, і я поставив її назад на столик.

— Розповідати довше, ніж згадувати, — мовив батько. — Ти набе’еш мені повну склянку перед тим, як йти?

— Звичайно, тату.

— Бу’уть у тебе кошмари з цієї історії, Майкі?

Я вже було відкрив рота, щоб збрехати, та потім передумав. А тепер думаю, якби я тоді збрехав, він на тому міг би й зупинитися. Він уже був виснажений, але, мабуть, ще не до кінця.

— Гадаю, так, тату, — відповів я.

— Це не так вже й погано, — сказав він мені. — У кошмарах ми можемо помислити про найгірше. На те вони й існують, здогадуюсь я.

Він простягнув руку, і я її взяв, і так ми тримались за руки, поки він доказував свою історію.

— Я озирнувся якраз вчасно, аби побачити, що Трев з Діком пішли кругом, до фасаду будівлі, і кинувся навздогін, усе ще на’агаючись звести дух. Людей там було осіб тридцять, чи може, сорок, декотрі плакали, декотрі ригали, декотрі кричали, декотрі робили все те разом, як то здавалося. Інші лежали на траві, геть зомлілі від диму. Двері були закриті, і ми чули, як за ними кричать люде, кричать, щоб їх випустили, випустили заради любові Ісуса, бо вони там горять. То були єдині двері, якщо не рахувати тих, що вели з кухні туди, де стояли сміттєві баки й інше, розумієш.

Щоб зайти, треба було штовхнути двері. Щоб вийти, їх треба було потягнути на себе. Кількось людей встигли вибігти, а потім решта почали товпитися під тими дверми й штовхати їх. Двері стояли, як прибиті. Задні люде продовжували пхатись вперед, аби подалі від вогню, і весь натовп заклинило. Тих, що були з самого переду, розчавило. Жодного не було способу прочинити ті двері проти всієї тієї маси люду за ними. Так вони там і залишались, у пастці, а вогонь буянів.

І то був Трев Досон, хто з тим упорався, і таким чином, замість сотні чи й двох сотень, загинуло тільки вісімісят чи близько того людей, і за свої труди він отримав аж ніяк не медаль, а два роки за парканом у форті Рай. Розумієш, майже якраз разом із нами туди під’їхала така велика вантажна машина, і за кермом у ній сидів не хто інший, як мій старий приятель сержант Вілсон, той парубок, хазяїн усіх ям на нашій базі.

От він вилазить і почина’ криком роздавати накази, сенсу в яких майже не було, та й все’дно люде їх не могли розчути. Трев хапає мене за руку, і ми біжимо до нього. На той момент я зовсім загубив Діка Хеллорана й більше не бачив його аж до наступного дня.

«Сержанте, я мушу скористатися вашою вантажівкою!» — кричить йому в обличчя Трев. «Геть з моєї дороги, ніґґере», — штовхає Вілсон Трева на землю. А потім знов почина’ викрикувати оте своє безглузде лайно. Уваги на нього ніхто не зверта’, та й все’дно недовго йому кричалося, бо Тревор Досон підскочив, як той чортик із коробки, і завалив його.

Трев мав збіса сильний удар, і майже будь-який інший чоловік так би й залишився лежати, але в того білого мудила була тверда голова. Він підвівся, кров лилася йому з рота й із носа, і до Трева: «Я те’е вб’ю за це». Ну, Трев тоді так само щосили вгатив йому в живіт, а коли той переломився навпіл, я зчепив руки й також гахнув його по шиї з усієї сили. Це підла штука, бити людину отак ззаду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних рішень. І я б збрехав, Майкі, якби сказав тобі, що, коли бив того нібито бідолашного сучого сина, мені не було трішки радісно на серці.

Він упав, як той бугай від удару сокирою. Трев підбіг до ваговоза, завів його й розвернув так, щоб той передком націлився на «Чорну мітку», але лівіше дверей. Він перекинув важіль на першу, відпустив зчеплення того членосмока й попер!

«Обережно! — кричав я людям, що товпилися там. — Стережіться ваговоза!» Вони розліталися, як куріпки, і на диво Трев нікого з них не збив. Він врізався в стіну будівлі зі швидкістю, либонь, миль тридцять і добряче жахнувся обличчям об кермо машини. Я побачив, як кров хлюпнула йому з носа, коли він струснув головою, щоб її прояснити. Він перемкнув на задню, від’їхав ярдів на п’ятдесят і знову попер вперед. ГАХ! Що там було тієї «Чорної мітки», всього лиш гофрована бляха, і другий удар з нею впорався. Ціла боковина тієї топки завалилася досередини, а звідтам з ревом рвонуло полум’я. Як там бодай хтось іще зміг залишатися живим, я не знаю, але ж такі були. Люде набагато міцніші, ніж ти міг би вважати, Майкі, а якщо ти в це не віриш, поглянь лишень на мене — того, хто сповзає зі шкіри цього світу, чіпляючись за неї лише нігтями. Там було наче в якійсь плавильній печі, пекельне полум’я й дим, але люде побігли звідтам щільним потоком. Їх було так багато, що Трев не наважився здати знову назад, боячись, що когось переїде. Тож він виліз і побіг назад до мене, кинувши машину, де є.

Ми стояли там, дивлячись на конання нашого клубу. Всі казали, що це не забрало більше п’яти хвилин, але тоді це вчувалося вічністю. Десь дюжина останніх, хто вибралися звідтам, горіли. Люде хапали їх, починали качати по землі, намагаючись їх загасити. Дивлячись усередину, ми бачили інших людей, які намагались пройти, і розуміли, що їм це ні за що не вдасться.

189