Воно - Страница 190

К оглавлению

190

Трев ухопив мене за руку, і я його руку стиснув удвоє дужче. Ми там отак стояли, тримаючи одне одного за руки, як оце, Майкі, ми зараз з тобою — він з розбитим носом, кров біжить по обличчю, повіки набрякли — і дивились на ті люде. От вони-то й були справжніми привидами, яких ми побачили тієї ночі, лише обриси жінок і чоловіків мерехтять у тому вогні, йдуть до пролому, який Трев пробив ваговозом сержанта Вілсона. Декотрі з простягнутими впе’ед руками, наче в надії, що хтось їх урятує. Декотрі просто йшли, але видко було, що не дійти їм нікуди. Одіж на них па’ала. Обличчя обтікали. Й одне по одному вони валилися, і ніхто більше їх не бачив.

Остання була якась жінка. Сукня на ній геть згоріла, але вона ще залишалась у комбінації. Вона сама горіла, мов та свічка. Наприкінці вона наче дивилася просто на мене й повіки в неї палали. Коли вона впала, то й настав край. Усе те ринуло вгору колоною вогню. На той час, коли туди дістались пожежники нашої бази та ще дві машини з пожежної частини на Головній вулиці, все вже перегорало. Отакою вона була, пожежа у «Чорній мітці», Майкі.

Він допив залишок води й подав мені склянку, щоб я наповнив її з питного фонтанчика в коридорі.

— Можу напудити собі в ліжко сеї ночі, Майкі.

Я поцілував його в щоку й вийшов у коридор набрати води. Коли я повернувся, він знову спливав з реальності, очі його були осклілі й задумливі. Я поставив склянку на стіл, і він промурмотів подяку, слів якої я ледве добрав. Я поглянув на «Вестклокс» на його столику й побачив, що вже майже восьма. Мені було час додому.

Я нахилився, щоб поцілувати його на прощання, а натомість почув, як мої губи шепочуть:

— Що ти тоді побачив?

Очі його, що вже змикалися, ледь обернулись на звук мого голосу. Він міг розуміти, що це я, а міг вважати це голосом власних думок:

— Га?

— Що там таке було, що ти тоді побачив? — прошепотів я. Я не хотів того чути, але мусив знати. Мене обсипало то жаром, то холодом, очі мені пекло, руки крижаніли. Але я мусив те почути. Так, як, я припускаю, дружина Лота мусила обернутися, щоб побачити руйнування Содому.

— Там бу’а птиця. Прямо над останнім з тих людей, що втікали. Яструб, мабуть. Той, що його звуть боривітром. Але ж здоровезний. Ніколи нікому не розповідав. Мене б замкнули. У того птаха розмах крил був, ма’ть, футів шіісят. Він був великий, як японський «Зеро». Але я бачив… бачив його очі… і, гадаю… він бачив мене.

Голова батька хильнулася в бік вікна, де надходила темрява.

— Той птах шугнув униз і підхопив у повітря останньо’о чоловіка. ’хопив його просто за халамиду, саме так… і я чув лопотіння його крил… Звук той був, як звук вогню… і птах завис… я подумав: «Птахи не можуть зависати…» Але цей міг, бо… бо…

Він затих.

— Чому, тату? — шепнув я. — Чому він міг зависати?

— Він не сам зависнув, — мовив батько.

Я сидів там у тиші, гадаючи, що тепер він уже напевне заснув. Ще ніколи в житті мені не було так страшно… тому що за чотири роки перед тим я сам бачив того птаха. Якимсь чином, якимсь неймовірним чином, я майже був забув той кошмар. І ось мій батько знов повернув його мені.

— Він не зависнув, — промовив батько. — Він плинув. Він плинув. Великі низки повітряних кульок були прив’язані до обох його крил, і він плинув.

І батько заснув.

1 березня 1985 року

Воно знову надходить. Тепер я це знаю. Я ще почекаю, але серцем я вже знаю. Я не певен, що зможу це витримати. Дитиною я був здатен мати з цим справу, але в дітей усе інакше. Фундаментальним чином усе інакше.

Я писав усе це минулої ночі в якійсь нестямі — та все одно, навряд чи варто мені було йти додому. Все Деррі покрило тоненькою крижаною глазур’ю, і хоча зараз, уранці, уже сонце, ніщо не рухається.

Я писав довго, аж за третю годину ранку, штовхаючи ручку все швидше й швидше, намагаючись викласти все. Я був забув, що одинадцятирічним хлопчиком я бачив того велетенського птаха. Це батькова розповідь повернула мені той спогад… і я більше ніколи його не забуду. Нічого з того. Гадаю, в якомусь сенсі то був останній батьків дарунок мені. Жахливий дарунок, ви могли б сказати, але по-своєму й чудесний.

Я заснув просто де сидів, головою уткнувшись собі в руки, блокнот і ручка на столі переді мною. Сьогодні вранці я прокинувся з занімілою дупою й болючою спиною, але почуваючись вільним, якось так… очищеним від тієї старої історії.

А потім я побачив, що хтось мені склав компанію, поки я спав.

Сліди, висохлі до ледь видних брудних відбитків, вели від передніх дверей бібліотеки (які я замкнув; я завжди їх замикаю) до столу, за яким я спав.

Слідів назад не було.

Хоч би що це приходило, воно підійшло до мене серед ночі, залишило свій талісман… а потім просто щезло.

До моєї настільної лампи було прив’язано єдину повітряну кульку. Наповнена гелієм, вона плавала в ранковому сонці, промені якого косо падали крізь одне з високих вікон.

На ній було зображене моє обличчя, без очей, кров плине з рваних очниць, рот спотворений криком на тоненькій, набухлій гумовій шкірці повітряної кульки.

Я подивився на кульку й закричав. Крик луною кинувся крізь бібліотеку, відбився назад, вібруючи разом із залізними ґвинтовими сходами, що ведуть до книгосховища.

Кулька луснула — «бах».

Частина третя
Дорослі

Занепад, сотворений з відчаїв і без звершення, усвідомлює нове пробудження: що є відміною відчаю.

190