Воно - Страница 203

203

— Є одне середніх розмірів місто в Техасі, де рівень кримінальної злочинності набагато нижчий, якого можна було б очікувати в місті такого розміру й з расово мішаним населенням. Надзвичайну лагідність людей, які там живуть, покладають на рахунок чогось у тамтешній воді… якийсь натуральний транквілізатор певного роду. Повна протилежність виявляє себе тут. Деррі жорстоке місто для життя у будь-який звичайний рік. Але кожні двадцять сім років — хоча цикл ніколи не був абсолютно точним — рівень насильства тут підстрибував на дику височінь… і це ніколи не потрапляло в загальнонаціональні новини.

— Ти хочеш сказати, що тут розвивається якась ракова хвороба? — зауважила Беверлі.

— Зовсім ні. Нелікований рак доконечно вбиває. Деррі не вмерло; навпаки, місто квітне… звісно, що в такий собі власний, неефектний, несенсаційний спосіб. Це просто досить заможне невеличке місто у відносно малонаселеному штаті, де, занадто часто трапляються погані речі… а кожні чверть століття, чи близько того, трапляються трагічно жахливі речі.

— Така послідовність зберігається неухильно? — спитав Бен.

Майк кивнув:

— Упродовж усієї історії: 1715–1716 роки, від 1740 приблизно до 1743 — це мусив бути поганющий період, — потім 1769–1770 і так далі й далі. Аж до теперішнього часу. У мене таке відчуття, що дедалі все послідовно погіршувалося, можливо, тому що наприкінці кожного циклу в Деррі жило більше людей, можливо, з якихось інших причин. А в 1958 році, схоже, цикл добіг свого передчасного кінця. Завдяки нам.

Білл Денбро нахилився вперед, раптом з яскраво палаючими очима.

— Ти цього певен? Ти впевнений?

— Так, — підтвердив Майк. — Усі інші цикли сягали піку десь у вересні, закінчуючись чимось масштабним. Як правило, життя поверталося у більш-менш звичайне русло десь під Різдво… найпізніше — до Великодня. Іншими словами, кожні двадцять сім років приходив поганий «рік» тривалістю місяців чотирнадцять-двадцять. Але той поганий рік, що почався, коли в жовтні 1957 було вбито твого брата Джорджа, нагло обірвався у серпні 1958-го.

— Чому? — запитав Едді схвильовано. Дихання в нього стало стиснутим; Білл згадав той тонкий свист, з яким Едді втягував повітря, і зрозумів, що він невдовзі вхопиться погудіти на своїй старій подружці легеневій смоктульці. — Що ми тоді зробили?

Запитання так і повисло. Здавалося, Майк його розважує… та зрештою він похитав головою:

— Ви самі згадаєте, — промовив він. — 3 часом згадаєте.

— А якщо ні? — запитав Бен.

— Тоді допоможи нам усім, Господи.

— Дев’ятеро дітей загинули цього року, — промовив Річі. — Господи Ісусе.

— Ліса Альбрехт і Стівен Джонсон у кінці 1984-го, — сказав Майк. — У лютому зник хлопець на ім’я Денніс Торріо. Старшокласник. Його тіло знайшли в середині березня, в Пустовищі. Понівечене. Поряд лежало оце.

З тієї ж кишені, до якої він був сховав записника, Майк дістав фотографію. Вона пішла по руках кругом столу. Беверлі й Едді подивилися на неї, не розуміючи, натомість яро відреагував Річі Тозіер. Він впустив її, немов карточка була розжарена.

— Ісусе правий! Господи, Майку! — підвів він величезні, шоковані очі. За мить Річі передав фотографію Біллу.

Білл подивився на неї й відчув, що навкруг нього завертівся світ у сірих тонах. Якусь мить він був упевнений, що зараз зомліє.

Почув стогін і зрозумів, що цей звук видає він сам. Він випустив із пальців фотокартку.

— Що це таке? — почув він голос Беверлі. — Що це означає, Білле?

— Це шкільна фотографія мого брата, — нарешті промовив Білл. — Це Дж-Джорджі. Фотографія з його альбому. Та, яка рухалася. Та, яка підморгувала.

Вони почали знову передавати її з рук у руки, тим часом як Білл на чолі стола сидів змертвілий, мов камінь, дивлячись кудись у простір. Це була фотографія фотографії. Вона зображувала шкільний знімок Джорджа, притулений до якогось білого тла — усміхнені губи розійшлися, показуючи дві дірки, де ніколи не виростуть нові зуби. («Якщо тільки вони не ростуть у тебе в труні», — подумав Білл і здригнувся.) На порожньому полі під знімком Джорджа містився підпис «ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957–1958».

— Її було знайдено цього року? — знову запитала Беверлі. Майк кивнув, і вона обернулась до Білла: — Коли ти бачив її востаннє, Білле?

Він утер собі губи, намагаючись заговорити. Нічого не вийшло. Він спробував знову, чуючи, що слова лунають у його голові, усвідомлюючи, що знов повернулась заїкуватість, борючись з нею, борючись із жахом.

— Я не бачив цієї фотографії з 1958 року. З весни наступного після смерті Джорджа року. А коли хотів був показати її Річі, вона з-з-зникла.

Вибухово пролунав звук спазматичного вдиху, який змусив усіх озирнутися. З дещо ніяковим виглядом Едді клав назад на стіл свій інгалятор.

— Стартує Едді Каспбрак! — радісно скрикнув Річі, а потім, зненацька й моторошно з рота Річі полився Голос Диктора Кінохроніки МувіТон: «Сьогодні в Деррі все місто зібралося на імпрезу Парад Астматиків, і зіркою цього видовища виступає Великий Ед на прізвисько Шмарклеголовий, відомий усій Новій Англії, як…»

Він раптом замовк, метнувшись рукою собі до обличчя, немов, щоб прикрити очі, і Білл тут же подумав: «Ні-ні, це не те. Не прикрити очі, а посунути собі вище на носі окуляри. Окуляри, яких там давно вже нема. Ох, Ісусе-правий, що це тут таке відбувається?»

— Вибач мені, Едді, — промовив Річі. — Це було жорстоко. Сам не знаю, чорти забирай, про що я думав, — він обвів поглядом інших, сконфужений.

203