Воно - Страница 204

204

Майк Хенлон порушив тишу:

— Після того як було знайдено тіло Стівена Джонсона, я собі пообіцяв: якщо трапиться ще щось таке, якщо станеться ще один очевидний випадок, я телефонуватиму, на що я зважився тільки через два місяці. Я був немов загіпнотизований тим, що відбувається, явною демонстративністю… нарочитістю. Фотографію Джорджа було знайдено біля поваленого дерева, менш ніж за десять футів від тіла того хлопця, Торріо. Не схованою, зовсім навпаки. Виглядало так, ніби вбивця хотів, щоб її знайшли. І я певен, що саме цього вбивця й хотів.

— А яким чином ти дістав поліцейський знімок? — спитав Бен. — Це ж він, чи не так?

— Так, це саме він. Є один парубок у нашому Департаменті поліції, який не проти заробити трохи додаткових грошей. Я плачу йому двадцять баксів на місяць — це все, на що я спроможний. Він моє джерело.

— Через чотири дні після Торріо було знайдено тіло Дон Рой. У МакКаррон-парку. Тринадцятирічна. Обезголовлена.

— Двадцять третє квітня цього року. Адам Терро. Шістнадцять років. Заява про зникнення, коли він не повернувся додому з репетиції оркестру. Знайдений наступного дня поряд зі стежкою, яка йде повз лісосмугу поза Західним Бродвеєм. Також обезголовлений.

— Шосте травня. Фредерик Ковен. Два з половиною роки. Знайдений у ванній кімнаті на другому поверсі. Втоплений в унітазі.

— Ох, Майку! — скрикнула Беверлі.

— Йо, це жахливо, — відгукнувся він ледь не сердито, — невже ти гадаєш, я цього не розумію?

— Поліція переконана, що це не могла бути… ну, якась, трагічна пригода? — запитала Бев.

Майк похитав головою:

— Його мати розвішувала білизну на задньому подвір’ї. Вона почула звуки боротьби — почула крик свого сина. І щодуху побігла в дім. Збігаючи вгору по сходах, каже вона, почула, як в унітазі знову і знову спускають воду, а також як хтось сміється. Вона сказала, що сміх той звучав нелюдськи.

— І зовсім нікого не бачила?

— Свого сина, — просто відповів Майк. — У нього був зламаний хребет, проломлена голова. Скляні двері душової секції були розтрощені. І всюди кров. Сама мати зараз у Бенгорській психіатричній клініці. Моє джерело в Департаменті поліції каже, що вона цілком збожеволіла.

— Ніхера дивного, — хрипло промовив Річі. — У кого є закурити?

Беверлі подала йому сигарету. Річі підкурив її страшно тремтячими руками.

Версія поліції така, що вбивця увійшов через передні двері, коли мати хлопчика розвішувала білизну на задньому подвір’ї. Потім, коли вона побігла вгору сходами, він нібито вистрибнув з вікна ванної у двір, який вона щойно залишила, і непомітно забрався геть. Але вікно там з отих, піврозмірних; крізь нього й семирічній дитині довелося б протискуватися. А стрибати в замощене кам’яною плиткою патіо треба з двадцятип’ятифутової висоти. Редімахеру про ці деталі не подобається говорити, і ніхто з преси — зрозуміло, що жодна особа з «Ньюз» — його на цю тему не пресувала.

Майк випив ковток води, а потім пустив по руках іншу фотографію. Це вже був не поліцейський знімок; це була традиційна шкільна фотографія. На ній усміхнений хлопчик років тринадцяти. Одягнений на фотографування для шкільного альбому в найкраще, з чистими, акуратно покладеними на коліна руками… але в очах його прозирав якийсь бісівський блиск. Чорношкірий хлопчик.

— Джефрі Голлі, — сказав Майк. — Тринадцяте травня. За тиждень після того, як було вбито малюка Ковена. Розідраний. Його знайшли в Бессі-парку, біля Каналу.

— Через дев’ять днів після цього, 22 травня, мертвим було знайдено п’ятикласника на ім’я Джон Ф’юрі — на Нейболт-стрит..

Едді видав високий, скімливий скрик. Намацуючи інгалятор, він збив його зі столу. Той покотився до Білла, котрий його підняв. Обличчя Едді набуло хворобливого жовтого кольору. У горлі в нього холодно посвистувало дихання.

— Подайте йому щось випити! — гарикнув Бен. — Хто-небудь, подайте йому…

Але Едді замотав головою. Він пустив собі до горла струмінь з інгалятора. Груди його здіймалися, він ривками хапав повітря. Ковтнувши ще раз з інгалятора, він відкинувся на спинку — очі напівзаплющені, дихання важке.

— Зі мною все гаразд, — хекнув він. — Пода’уйте мені хвильку, я з вами.

— Едді, ти цього певен? — перепитала Беверлі. — Може, тобі краще лягти…

— Зі мною все гаразд, — повторив він роздратовано. — Це просто був шок. Розумієте? Просто шок. Я вже забув геть усе про Нейболт-стрит.

Ніхто на це не відгукнувся; не було такої потреби. Білл подумав: «Думаєш, що сягнув уже власних меж сприйняття, аж тут Майк називає нове ім’я, а потім іще… наче якийсь чорний чарівник з повним капелюхом зловредних трюків… і знову тебе збиває з ніг на сраку».

Це було занадто — ураз зіткнутися з таким, з таким потоком нез’ясовного насильства, якимсь чином спрямованим на шістьох людей за цим столом — на це принаймні натякала та фотографія Джорджа.

— Обидві ноги Джона Ф’юрі щезли, — тихо продовжував Майк, — але судово-медичний експерт каже, що трапилося це вже після його смерті. У нього не витримало серце. Здається, хлопчик буквально помер від страху. Його знайшов листоноша, який помітив, що там стирчить рука, з-під ґанку…

— Це був будинок № 29, чи не так? — спитав Річ, і Білл кинув на нього швидкий погляд. Річ зустрівся з ним очима, злегка кивнув, а потім знову подивився на Майка. — Будинок номер двадцять дев’ять на Нейболт-стрит.

204