Воно - Страница 205

К оглавлению

205

— О, так, — підтвердив Майк тим самим спокійним голосом. — Це був будинок номер двадцять дев’ять, — він випив ще трохи води. — 3 тобою справді все гаразд, Едді?

Едді кивнув. Дихання в нього полегшало.

— Через день після того, як було знайдено Ф’юрі, Редімахер зробив арешт, — сказав Майк. — Того ж дня «Ньюз» вийшла з редакційною статтею на першій шпальті, в якій закликалося до його відставки, до речі.

— Після того як уже сталося вісім убивств? — запитав Бен. — Вельми радикально з їхнього боку, що ви на це скажете?

Беверлі зажадала знати, кого було заарештовано.

— Одного парубка, який живе в маленькій халупці там, на шосе № 7, майже за межею нашого міста й Ньюпорта, — сказав Майк. — Відлюдник свого роду. Піч топить лісорубними рештками, дах хатини покритий назбираним на смітниках ґонтом та колісними ковпаками. Звати його Гаролд Ерл. Либонь, протягом року не бачить і двохсот доларів готівкою. Хтось проїжджав повз того дня, коли було знайдено тіло Джона Ф’юрі, і побачив, як він стоїть у себе на подвір’ї і просто дивиться вгору, на небо. Одяг на ньому був заляпаний кров’ю.

— Тоді, можливо… — почав з надією Річі.

— У нього в сараї лежали три оббілованих олені, — сказав Майк. — Його було перекинуто у Гейвен. Та кров на його одягу виявилася оленячою кров’ю. Редімахер його запитав, чи вбив він Джона Ф’юрі, і Ерл начебто відповів: «Ох, ейа, я, вбив багацько людей. Більшість з них застрелив на війні». Іще він сказав, що бачить дещо у лісі вночі. Блакитні вогники інколи, які плинуть за кілька дюймів понад землею. Трупні вогники, за його словами. І Єті.

— Вони відправили його до Бенгорської психіатричної клініки. Судячи з медичного обстеження, печінки в нього вже майже нема. Він пив розчинник для фарб…

— О Боже мій, — мовила Беверлі.

—... і схильний до галюцинацій. Вони вчепилися в нього, і ще три дні тому Редімахер тримався своєї ідеї, що Ерл є найбільш ймовірним підозрюваним. Він вирядив восьмеро хлопців переривати його халупу й довкола, шукати пропалі голови, зроблені з людської шкіри абажури, бозна-що ще.

Майк замовк, опустивши голову, а потім продовжив. Голос у нього тепер уже був трохи захриплим.

— Я все відволікав та відволікав. Але коли побачив оте, останнє, тоді вже почав телефонувати. На жаль, не напоумив мене Господь зробити це раніше.

— Нумо, що там? — раптом вирвалося в Бена.

— Жертва — ще один п’ятикласник, — сказав Майк. — Однокласник Джона Ф’юрі. Його було знайдено біля Канзас-стрит, неподалік від того місця, де Білл зазвичай ховав свій велосипед, коли ми ходили в Пустовище. Звали його Джеррі Беллвуд. Його було роздерто на шмаття. Те… те, що від нього залишилося, знайшли при підніжжі бетонної підпорної стіни, яку звели вздовж більшої частини Канзас-стрит років двадцять тому, щоб зупинити ерозію ґрунту. Цей поліцейський знімок тієї секції стіни, де знайшли Беллвуда, було зроблено менш ніж за півгодини після того, як прибрали тіло. Ось.

Він подав фотографію Річі Тозіеру, котрий подивився і передав її Беверлі. Вона коротко глянула, скривилася і передала її Едді, який розглядав її довго й пронизливо, перш ніж віддати Бену. Бен передав фотографію Біллу, ледь кинувши на неї оком.

По бетонній підпорній стіні криво тягнулися літери. Напис був таким:

(ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ)

Білл похмуро підвів очі на Майка. Збентежений і наляканий до цього, тепер він відчував, як у ньому закипає злість. І зрадів. Злість — не найкращий із станів, але це вже краще за шок, краще за жалюгідний страх.

— Це написано тим, чим я думаю?..

— Так, — підтвердив Майк. — Кров’ю Джеррі Беллвуда.

5
РІЧІ ПІДДАЄТЬСЯ БІПІКУВАННЮ

Майк зібрав фотографії назад. Він гадав, що Білл може попросити одну з них — останній шкільний знімок Джорджа, — але Білл не попросив. Коли він сховав їх до внутрішньої кишені піджака, прибравши з очей, усі — включно з самим Майком — відчули полегшення.

— Дев’ятеро дітей, — промовила стиха Беверлі. — Не можу повірити. Я маю на увазі… я в це вірю, але не можу повірити. Дев’ятеро дітей і нічого? Зовсім нічого?

— Не зовсім так, — сказав Майк. — Люди сердиті, люди настрахані… чи то так здається. Насправді ж неможливо здогадатися, в кого дійсно такі почуття, а хто прикидається.

— Прикидається?

— Беверлі, ти пам’ятаєш, коли ми були дітьми, того чоловіка, котрий просто склав газету й зайшов до свого будинку, коли ти кричала, благаючи його про допомогу?

На мить здалося, ніби щось промайнуло в її очах, і на обличчі відбилися одночасно жах і впізнавання. Але потім вона вже дивилася спантеличено:

— Ні… коли це було, Майку?

— Не переймайся. Свого часу це тобі прийде. Єдине, що я зараз хочу сказати: у Деррі все виглядає так, як воно й мусить тут бути. Зіткнувшись із такою жахливою низкою вбивств, люди поводяться так, як від них і можна було б очікувати, і більшість їхніх дій — це ті самі дії, які запроваджувалися, коли діти зникали, коли їх знаходили вбитими тоді, у 1958 році. Знову проводить збори комітет «Врятуймо наших дітей», тільки цього разу замість Деррійської середньої у Деррійській початковій школі. У місті працюють шістнадцять детективів з офісу Генерального прокурора штату, а також певний контингент агентів ФБР — я не знаю, скільки їх, а Редімахер хоча й говорить багато, не думаю, щоб він над цим працював. Знову запроваджено комендантську годину…

205