Воно - Страница 207

207

— Краще тобі постерегтися, дурню, — гарикнув Річі Голосом Містера Т, проте червоніючи. — Я тобі зад і перед місцями поміняю. Я тобі трепанацію черепа кулаком зроблю. Я тобі…

— Едді, — провадив далі Майк, не звертаючи на Річі уваги, — ти володієш міцним лімузинним сервісом у місті, де, коли переходиш вулицю, заледве не ліктями треба між довгими чорними автомобілями проштовхуватися. Щотижня у Великому Яблуку банкрутують дві лімузинні компанії, а в тебе справи чудові.

— Ти, Бене, мабуть, найуспішніший архітектор у світі.

Бен відкрив було рота, ймовірно, щоб заперечити, та потім хутко його стулив.

Майк усміхнувся до них, розкинувши руки:

— Я не бажаю нікого бентежити, але викласти всі карти на стіл я таки бажаю. Є люди, які сягають успіху в юності, є й люди, які сягають успіху у вельми специфічних професіях — якби не траплялося людей, які виграють супроти всіх шансів, гадаю, капітулювали б усі. Якби це був хтось один або двійко з вас, ми могли б вважати це за випадковість. Але тут не один і навіть не двоє; всі ви, а це включає і Стена Юріса, котрий був найуспішнішим молодим бухгалтером в Атланті… що означає — на всьому Півдні. Мій висновок полягає в тому, що ваші успіхи виростають з того, що відбувалося тут двадцять сім років тому. Якби в той час ви піддавалися впливу асбесту й зараз кожний мав рак, кореляція була б не менш ясною і переконливою. Чи хтось із вас бажає це заперечити?

Він дивився на них. Не відповів ніхто.

— Усі, окрім тебе, — зауважив Білл. — Що трапилося з тобою, Майку?

— Хіба це не очевидно? — вишкірився той. — Я залишався тут.

— Ти підтримував маяк, — промовив Бен. Білл посмиком обернувся, здивовано подивившись на Бена, але Бен цього не бачив, пильним поглядом втупившись у Майка. — І мені від цього недобре, Майку. Фактично, через це я почуваюся якимсь гнойовиком.

— Амінь, — прорекла Беверлі.

Майк терпляче похитав головою.

— Вам нема через що почуватися винними, нікому з вас. А чи ви дійсно вважаєте, ніби мій вибір залишитися тут був чимсь самостійнішим за ваш вибір — кожного з вас — поїхати звідси геть? Чорти забирай, ми ж були дітьми. З тієї чи іншої причини ваші батьки виїжджали, а ви, діти, були частиною того багажу, який вони забирали з собою. Мої батьки залишились на місці. І чи це дійсно були їхні рішення — будь-кого з них? Я так не думаю. Як вирішувалося, кому виїжджати, а кому залишатися? Стояла за цим удача? Доля? Воно? Щось Інше? Не знаю. Але вирішували аж ніяк не ми. Тому облишмо це.

— Ти не… не ображаєшся? — несміливо спитав Едді.

— Я був занадто заклопотаним, щоб ображатися, — відповів Майк. — Я провів багато часу, спостерігаючи й чекаючи… Гадаю, я почав спостерігати й чекати ще до того, як сам це усвідомив, але останні років з п’ять я перебував, як ви це могли б назвати, у червоному стані тривожної готовності. Від початку цього року я вів щоденник. А коли людина пише, вона думає напруженіше… чи, може, просто конкретніше. І одна з тем, на які я витрачав час, пишучи й роздумуючи — яку природу має Воно. Воно змінюється; ми це знаємо. Я вважаю, Воно також маніпулює, залишаючи власні позначки на людях просто за природою того, чим Воно є — так, як ото навіть після довгого миття у ванні можна відчути на собі запах скунса, якщо той випорожнив свій секреторний міхур поблизу тебе. Так, як ото, коли вловиш рукою коника, він випльовує тобі на долоню свій жучачий сік.

Майк повільно розстебнув на собі сорочку й широко її розкрив. Усі побачили рожевуваті розчерки шрамів, зарубцьованих на гладенькій коричневій шкірі в нього на грудях між сосками.

— Так, як ото кігті залишають шрами, — сказав він.

— Той вовкулака! — ледь не стогоном відреагував Річі. — О Боже, Великий Білле, той вовкулака! Коли ми ходили на Нейболт-стрит!

— Що? — перепитав Білл голосом людини, вирваної зі сну. — Що, Річі?

— Хіба ти не пригадуєш?

— Ні… а ти?

— Я… я майже.

З виглядом одночасно ніяковим і переляканим Річі затих.

— Ти хочеш сказати, що це створіння не є злом? — зненацька запитав у Майка Едді. Він задивився на його шрами, наче загіпнотизований. — Що це просто якась частина, ну… природного ладу?

— Аж ніяк це не частина того природного ладу, який ми розуміємо або з яким змиряємося, — сказав Майк, застібаючи на собі сорочку, — і я не бачу жодних причин діяти на будь-якій іншій підставі, окрім тієї, яку ми чітко розуміємо: Воно вбиває, вбиває дітей, і це погано. Білл зрозумів це раніше за всіх нас. Ти пам’ятаєш, Білле?

— Я пам’ятаю, що хотів убити Воно, — промовив Білл і вперше (й ніколи після) почув, як у його власному голосі цей займенник набув статусу справжнього імені. — Але я не мав якогось світоглядного ставлення щодо цього, якщо ви розумієте, що я маю на увазі… я просто хотів убити Воно, бо Воно вбило Джорджа.

— І досі хочеш?

Білл це ретельно обмислював. Він дивився на свої розпластані на столі долоні й згадував Джорджа в його жовтому дощовику, з каптуром на голові, з покритим тонкою парафіновою поливою паперовим корабликом у руці. Білл підвів очі на Майка.

— Д-д-дужче, ніж завжди, — промовив він.

Майк кивнув так, ніби це було саме те, на що він очікував.

— Воно залишило на нас свої позначки. Воно нав’язувало нам свою волю так само, як Воно нав’язувало свою волю всьому цьому місту день-у-день і ніч-у-ніч, навіть у ті довгі періоди, коли Воно спить, чи перебуває в анабіозі, чи що там Воно робить між своїми більш… більш жвавими періодами.

207