Воно - Страница 208

208

Майк підняв палець.

— Але якщо Воно нав’язувало нам свою волю, в якийсь момент якимсь чином ми також нав'язали власну волю Воно. Ми зупинили Воно раніше, ніж Воно зупинилося б само — я знаю, ми це зробили. Чи ми послабили Воно? Поранили Воно? Чи ми, фактично, майже вбили Воно? Я гадаю, саме це ми зробили. Я вважаю, ми так близько підібралися до знищення Воно, що пішли назад, гадаючи, ніби саме це й зробили.

— Але ти теж не пам’ятаєш того моменту, авжеж? — запитав Білл.

— Так. Я пам’ятаю все майже з перфектною ясністю аж до 15 серпня 1958 року. Але відтоді й приблизно до 4 вересня, коли знову треба було вертатись до школи, зяє суцільна порожнеча. Це не туманність, не каламуть — там просто все зникло. За одним винятком: здається, я пам’ятаю, як Білл кричав про щось таке, ніби смертевогні.

Рука Білла конвульсивно смикнулась. Вона вдарила одну з порожніх пивних пляшок, і та пляшка вибухнула друзками на підлозі, наче бомба.

— Ти не порізався? — запитала Беверлі, підводячись.

— Ні, — відповів він сухим, захриплим голосом. Руки його взялися гусячою шкірою. Здавалося, ніби в нього якимсь чином росте череп; він відчував

(«смертевогні»)

як той, ритмічно пульсуючи, давить на до затерплості напнуту шкіру обличчя.

— Я позбираю…

— Ні, просто сядь на місце.

Білл хотів було подивитися на неї, але не зміг. Він не міг відірвати очей від Майка.

— Ти пам’ятаєш ті смертевогні? — запитав делікатно Майк.

— Ні, — відповів Білл. У роті в нього було відчуття, ніби там із зайвим ентузіазмом попорався з новокаїном дантист.

— Згадаєш.

— На Бога сподіваюся, що ні.

— Безперечно згадаєш, — наголосив Майк. — А поки що… ні. Я також не пам’ятаю. Може, хтось із вас?

Один по одному всі похитали головами.

— Але ми тоді зробили щось, — тихо промовив Майк. — У якийсь момент ми спромоглися сотворити щось на кшталт гуртової волі. У якийсь момент ми сягнули якогось особливого розуміння, чи то свідомо, чи несвідомо, — він схвильовано засовався. — Господи, як би мені хотілося, аби Стен був тут. У мене таке відчуття, що Стен з його впорядкованим розумом зміг би запропонувати якусь ідею.

— Можливо б, і зміг, — сказала Беверлі. — Можливо, саме тому він себе й убив. Можливо, він зрозумів, що якщо там була присутня якась магія, то з дорослими вона не діятиме.

— А проте, я гадаю, вона може подіяти, — сказав Майк. — Бо є ще одна спільна для нас усіх шістьох річ. Цікаво мені, чи хтось із вас уже зрозумів, що це таке?

Надійшла черга Біллу розкрити рота, а потім закрити його знову.

— Нумо, — підбадьорив його Майк. — Ти ж знаєш, про що мова. Я бачу це з твого обличчя.

— Я не впевнений, що знаю, — відповів Білл, — але гадаю, м-м-ми всі бездітні. Це т-т-те?

По цих словах запала мить збентеженої мовчанки.

— Йо, — підтвердив Майк. — Саме так і є.

— Ісусе Христе Всевладний! — обурено вигукнув Едді. — Який це має стосунок до цін на ярмарку? Звідки ти взяв цю ідею, ніби кожен у цім світі мусить мати дітей? Це нісенітниця!

— Ви зі своєю дружиною маєте дітей? — запитав Майк.

— Якщо, як ти казав, ти постійно за нами стежив, то збіса добре знаєш, що не маємо. Але я все одно кажу, що це нічого к чорту не означає.

— А ви намагалися завести собі дітей?

— Ми не користуємося протизаплідними засобами, якщо це те, що ти маєш на увазі, — проголосив Едді з кумедно зворушливою гідністю, хоча щоки в нього спалахнули. — Просто так сталося, що моя дружина має трохи… Ох, чорт. Вона має задуже велику вагу. Ми були в лікарки, і та сказала нам, що моя дружина, можливо, ніколи не матиме дітей, якщо не скине трохи ваги. А чи це робить нас злочинцями?

— Легше стався до цього, Едсе, — заспокоїв Річі, нахиляючись до Едді.

— Не називай мене Едсом і не смій щипати мене за шоку! — обрушився з криком той на Річі. — Сам знаєш, як я це ненавиджу! Я завжди це ненавидів!

Річі відсахнувся, моргаючи.

— Беверлі? — запитав Майк. — А як щодо вас із Томом?

— Дітей нема, — відповіла вона. — І також не оберігаємося. Том хоче дітей… і я теж, звичайно, — додала вона похапливо, окинувши всіх швидким поглядом. Біллу подумалося, що очі в неї надто яскраві, майже як очі в якоїсь актриси, котра добре виконує свою роль. — Просто поки що цього не трапилося.

— Ти обстежувалася де слід? — запитав Бен.

— О так, звичайно, — сказала вона, видавши легенький смішок, що прозвучав майже хихотінням. І тут у зблиску того осягнення, які стаються в людей обдарованих одночасно цікавістю й проникливістю, Білл раптом багато чого збагнув про Беверлі та її чоловіка Тома, псевдонім — Найчудовіший Чоловік у Світі. Беверлі дійсно пішла й обстежилася на плідність. Але, на здогад Білла, Найчудовіший Чоловік відмовився навіть на мить розглянути припущення, ніби щось може бути не так зі спермою, виробленою в його Священних Надрах.

— А як щодо тебе з твоєю дружиною, Великий Білле? — запитав Річі. — Намагалися?

Усі зацікавлено подивились на Білла… тому що його дружина була особою, яку вони знали. Одра аж ніяк не була найвідомішою чи найулюбленішою з актрис, проте вона безумовно належала до монетарні, де карбують знаменитостей, що у другій половині двадцятого століття певним чином підмінило такий засіб розрахунків, як талант; коли вона коротко підстриглася, її фотографія з’явилася в журналі «Люди», а під час здебільшого нудного періоду в Нью-Йорку (та п’єса, у якій вона планувала виступати на Бродвеї, провалилася) Одра, попри наполегливі заперечення її агента, подарувала тиждень свого часу «Голлівудським квадратам». Вона була незнайомкою, чиє гарне обличчя було їм відоме. Білл подумав, що особливо зацікавлений вигляд наразі має Беверлі.

208